Таємниця країни суниць (збірка)

—Як там мій годинник без мене?

— Стоїть,— відповів Ходючок.

—Там, де й стояв,— у кутку? — спитала Зозуля.

—Стоїть — значить, не йде.

—А куди ж йому йти? Хай буде вдома!

—Як-то — «куди йти»! — Ходючок засміявся.— Не відлічує Час! Розумієш? Оце і зветься — стоїть.

—Не відлічує Час? А хто ж його відлічує?

— Ніх...— Ходючок аж запнувся від здивування.— Ніхто.

— А як же всі там... живуть? — здивувалася Зозуля.— Як же всі встигають на роботу? А ви?! Коли ж ви уроки робите?!

—Нічого цього немає, пташечко,— сказав Ходючок.— Вода не тече, і літаки стоять у небі.— Він рішуче підвівся: — Відпочили — досить.

Сміхоша без слів підійшла до Маєша, взяла за руку й одвела на заднє сидіння Умпарари. Той підкорився.

Розсілися, і Умпарара поїхав. Він спинився аж на вершині горба Жовте Черевце. Всі вийшли. Фрусь лежав боком край дороги і мовчав.

Швидко розмотали й зачепили буксирний трос, діти підважили (Маєш теж старався) — і за хвилину Фрусь знову став на всі чотири.

—Бензин маєш? — запитав Умпарара.

—Га? — перепитав Маєш.

—Я не тебе питаю! Ти, Фрусику, бензин, питаю, маєш?

—Я? — ледь озвався Фрусь. Він готувався тікати — аж задні колеса здригалися.— Трохи маю...

— От що, мій любий, тобі лікуватися треба,— мовив Умпарара.— От упораємося з невідкладними справами, відновимо Час,— і повезу я тебе на станцію техобслуговування. Там Зак-Лепську наженуть геть. Там з тебе зроблять гарненький справний автомобільчик.

—Ах, якби ж...

І раптом несміливо мовив Маєш:

—А можна, я далі поїду у Фрусеві?

—Добре! — сказав автомобільчик.

Усі погодилися. Умпарара піддав газу, дерева замерехтіли за вікнами.

Незабаром вони вже наближалися до міста, і весь колектив виспівував свою дорожню пісеньку:

То не крук летить з-за хмари, Не вітри співають нам — Це везе нас Умпарара, Умпарара Чамчамчам!

Фрусь тихо сказав:

—Я ніколи не чув, щоб про автомобіль складали таких добрих пісень... Ти не покинеш мене, Ум-параро?

—Ні. Я буду твоїм другом.

—Як добре,— пробурмотів щасливий Фрусь.

17. «КУ-КУ!»

Обидва автомобілі по-молодецькому загальмували біля під’їзду і спинилися, як влиті. Діти вистрибнули з машин і бігом кинулися до Ходючка додому. Маєш слідом за Ходючком і Сміхошею стрибав через дві сходинки на третю, щоб швидше добігти до змертвілого годинника.

Ось і потрібний поверх. Двері, коридор, вітальня. На столі — розібраний «Автоконструктор». У кутку — годинник. Дверцята над циферблатом розчинені. Маятник і стрілки нерухомі. За мить має бути пів на десяту.

Маєш як став на порозі, так і роззявив рота. Він уже нічого не бачив і не чув. Він не міг відірвати погляду від годинника.

Ходючок підставив стілець. Сміхоша подала йому Зозулю, хлопчик посадив пташку на стрижень механізму.

Тієї ж миті Зозулька підвела голівку, глянула на всіх блискучими намистинками-очима і гукнула оте друге, заповітне, чарівне:

—...ку!

Все змінилося. Хлопчик Петрик зіскочив зі стільця і заляскав у долоні, бо найперше, що він почув цієї миті, був потужний грім турбін літака «Ту», що линув над містом у напрямку аеропорту.

—Наші летять!! — закричав хлопчик.

Важкий маятник старовинного годинника повів

своєї: «Тік. Так. Ні, не так, а отак». І з ним разом лагідно кивали головами і ведмідь, і слон, і жираф, і пінгвін, і крук... Петрикові лише здалося, що з маятника щезло зображення зубатого пацюка.

Діти вискочили на балкон. Ой, що на світі коїлося, що робилося!

Ось що тут коїлося.

Зграйка горобців, що висіла нерухомо над деревцем, затріпотіла крильцями і всілася на гілки, а саме деревце залопотіло листочками; всі люди рухалися: хто не закінчив слово — тепер його закінчив, хто завмер, піднявши ногу, тепер ступив нею на землю і покрокував своєю дорогою, а хто тільки почав посміхатися — тепер уже посміхнувся на весь рот.

І знову потекли по проспекту дві зустрічні лавини автомашин, тролейбусів і автобусів...

З під’їзду вийшла примхлива бабуся і, знявши з носа окуляри у металевій оправі, підозріливо озирнулася. Звела очі угору й побачила на балконі дітей. Ганнуся їй сказала:

—Добрий день, бабусю Дерібо!

—Хулігани,— енергійно відповіла бабуся.— Як

ти мене назвала?

— Добрий вам день, Неоніло Семенівно! — уклонився їй Петрик.

Степанко теж невміло уклонився і запитав:

—Скажіть, будь ласка, як поживає папуга Ари-старх?

—Як поживає! — вигукнула примхлива бабуся.— Як він може поживати! Сидить у своїй клітці і вимагає з мене морозива! Оце й біжу.

Неоніла Семенівна одягла окуляри, повернулася і пішла. Та раптом озирнулася на дітей і виразно підморгнула їм веселим круглим оком.

Пріся терлася боками об ноги Петрика і Ганнусі і голосно муркотіла. По двору швидко бігав невтомний такса Джулька. На перильця балкона сіли два однаковісіньких шпаки і засвистіли. Вони зовсім не боялися дітей і кицьки, але говорити, звичайно, не вміли.