Таємниця країни суниць (збірка)

—Ваша нечисть! Ми, пацюковичі, аж ніяк не можемо вийняти Зозулю з клітки. Ми всім своїм боялом боїмося кліток, хай ваша милостива милість нас помилує!

Страхолюд розлючено просичав:

—Фіф-фіф-фофіфу!

—«Всіх з’їм і розірву!» — Бруднерський перекинувся на спину і безсило задер лапи, і так само зробили всі пацюки; Бруднерський голосно плакав:

—Розірви нас і з’їж, бо ми всі твої недостойні недостойники! А ще краще: пожалій нас!.. Ми тебе любимо!..

Страхолюд, не звертаючи на пацюків уваги, заходився швидко і вправно розширювати нору своїми іклами-шаблюками. Він умів копати! І Маєш

зрозумів, що мине кільканадцять хвилин — і Зозуля у своїй клітці, а разом із нею надія відновити Час будуть назавжди поховані у підземеллі.

До хижки влетів загін зеленої Жужулі, і її найметкіші розвідники Жюжа, Жьожа і Жяжа за-дзижчали:

—їдуть-їдуть-їдуть! Цей проклятий Умпарара Чамчамчам без пригод подолав непрохідний ліс, проїхав по Піщаній дорозі і в ці самі хвилини почав підійматися на горб Жовте Черевце. Як тільки він переїде горб, перед ним відкриється дорога луками-луками прямісінько до Колючого лісу, і як собі хочете!

Страхолюд припинив копати. Бруднерський прокричав своїм пацючим голосом:

—Слухайте мій останній і найрозумніший наказ! Маєш сідає у Фруся, і вони обидва негайно вирушають навперейми Умпарарі Чамчамчам та його команді і спиняють їх на горбі Жовте Черевце будь-якою ціною!

—Це ж якою — «будь-якою»? — запитав знадвору Фрусь.

—Ти на нього наїдь і розбий ущент! — наказав Бруднерський.

—Ви пошукайте дурнів деінде, в іншому місці! — раптом сказав Фрусь.— Я з місця не зрушу.

Запала недовга пауза. І тоді почувся лагідний голосок пані 3ак-Лепської:

—Ням-ням-ням! Ах, це так лепсько, коли дві машини розбиваються одна об одну! Це такий бо

жественний смак! Я поїду з ними і трошки пообідаю!

І тут уже Бруднерський отямився і сказав Фру-севі як міг м’яко:

— Дурненький, ти забув, що як тільки його незрівнянна нечисть сховає Зозулю,— всі залізяки на світі стануть твоїми!

Тоді Фрусь подумав: коли всі запасні частини у

світі належатимуть йому і більш нікому, тоді навіть пані Зак-Лепська від нього відчепиться: вистачить їй заліза.

—їду! — квакнув Фрусь своїм сигналом.

Занедбаний і задурений автомобільчик не розумів, що якщо люди не матимуть Часу, ніхто й ніколи його не відремонтує. Хуліган Маєш швиденько вислизнув з хижки і кинувся у Фруся — аби далі від цього збіговиська і Страхолюда Неможливого.

Бруднерський продовжував:

—Об’єднаний загін пацюковичів мчить навпростець до горба Жовте Черевце і там заклопотано і радісно з’їдає песика Джульку і кицьку Прісю, а дітей — Ходючка і Сміхошу — треба відігнати геть на віки вічні!

Страхолюд пробурмотів:

—Фа-фофе-фефе!

Бруднерський радісно заверещав:

—«Я добре серце!» — ось що сказав незрівнянний. Отож наввипередки, попереду передніх — вперед!

14. БИТВА НА ГОРБІ

Умпарара завзято біг угору по добре в’їждженій глинистій дорозі.

Цей горб і справді скидався на бегемотяче черево: був високий і довгий.

Тим часом Ходючок і Сміхоша, Джулька з Прі-сею, Феофеофанчик і гарбуз Онопрій з усіма своїми родичами, кожен по-своєму, наспівували бадьорої пісеньки:

Налякались нечупари,

Заховалися від нас!

Але з нами Умпарара —

3 нами знову буде Час!

Доженем і переможем, Ми ж, як вітер — тут і там! Все на світі, братці, може Умпарара Чамчамчам!

На віконце сів Фока Сильвестрів. Він сказав:

—Увага, справи такі: з того боку горба назустріч нам їде автомобіль Фрусь, а в ньому сидить хуліган Маєш.

У цей час глиниста дорога пішла круто вгору. Умпарара напружився, завив і вперто поліз дорогою. Аж раптом утратив голос, розгублено замовк і спинився.

—Я заглух,— засоромлено сказав він.— Мені доведеться трошки позадкувати.

І він помалу-потроху відкотився назад. Спинився, надійно загальмував усіма колесами і, повагавшись трошки, попрохав:

—Будь ласка, хто може — вийдіть, щоб мені було легше. Я подолаю крутизну — і ви знову сядете...

Усі відразу ж вийшли. Сама тільки городина зосталася в машині, бо то була б велика морока — викочуватися з машини, а тоді вкочуватися назад.

Умпарара підбадьорливо засигналив і знову кинувся угору, а діти разом із Джулькою і Прісею, обидва шпаки і Феофеофанчик на Сміхошиному плечі зосталися при дорозі і з великим співчуттям стежили за машиною. Умпарара Чамчамчам, розігнавшись, піддав газу, переможно подолав дві третини крутої дороги, іще наддав газу і впевнено закінчив підйом.

—Ура! — закричали друзі.

І тут в один голос вигукнули шпаки Фока і Ро-дивон Сильвестрови:

—Увага! Пацюки!!!

То була найстрашніша мить за весь цей ранок. Знизу, з Колючого лісу, на них котилася лава пацюків. Вони були швидкі й люті, як не знати хто, бо немає в світі лютішої тварини, як голодний пацюк.

Пріся стала дуже гарна: на ній розпушилося все хутро, хвіст став пишний, як ніколи, гарненькі вушка прищулилися, а очі зробилися величезні й засяяли золотим вогнем. Трохи зігнувши лапи, Пріся повільно і нечутно рушила назустріч сірій лавині.