Таємниця Великого Сканера

— А, друзі... — неуважно пробурмотів Великий Процесор і зненацька запитав у Водили: — Скажи, будь ласка, що ти робиш, коли відчуваєш, що в курсорі[8] щось негаразд, але ти не знаєш, що саме?

— Це дуже просто, мій пане. У таких випадках я нічого не роблю. Як мене вчили, гарний стукіт себе покаже.

— Не зрозумів? — звів брови Великий Процесор.

— Поки несправність незначна і її можна тільки почути, але не виявити, слід зачекати, поки вона не розів’ється настільки, щоб виявити її можна було без напруги, ось що це значить.

— Справді? — скрушно зітхнув Великий Процесор і, замислений, пішов зовсім в інший бік.

Водила й Капа Лок перезирнулися й знизали плечима: таким вони свого Володаря й Пана ще не бачили.

— Гарний стукіт себе покаже... Гарний стукіт себе покаже... — повторював, як заклинання, Великий Процесор. — А хіба Рикпет, Сергійко, Шаната, Васла й Кадим — це поганий стукіт? Це гуркіт! Це грім і блискавка, тайфун, самум, смерч, буревій, торнадо й цунамі, разом узяті! Треба тільки почекати, і вони неодмінно себе покажуть. Поки ще нічого не трапилося і нема чого бігати палацом та рвати на собі сорочку. Треба набратися терпіння і чекати. Усе буде гаразд! Усе буде добре!

Коли він прийняв таке рішення, то трохи заспокоївся. У всякому разі, сівши за комп’ютер, знову відчув себе здатним займатися повсякденними справами.

Капа Лок і Водила йшли далі коридором, неголосно перемовляючись:

— Ти не знаєш, що трапилося? — запитав Водила в Капи.

У відповідь та знизала плечима:

— Слово честі, не знаю. Тільки ось принцеса Інформа кудись поїхала, і я залишилася без роботи. У відпустку попроситися чи що?

Розділ 12

Після вечері в реалітів був вільний час. Тому в друзів був час нікуди не поспішати й спокійно поговорити. Належало тільки подбати, щоб їх ніхто не підслухав. Професор почухав потилицю і з жалем сказав:

— Вибачте, друзі мої, але в мене призначена зустріч.

— Біля старого колодязя? — кивнула Інформа.

— Саме біля нього, — підтвердив професор.

— Ви поки що нікому нічого не кажіть про хлопців, — попередила Інформа, — будемо обачними.

— Гаразд, ваша високосте, — неголосно погодився професор, — я буду обачним як ніколи.

Сидиром пішов. Інформа познайомила друзів з Флоппі Ді.

— Звичайно, я думала, що тато може покликати вас на допомогу, але не припускала, що це станеться так швидко, — сказала вона по тому, як розповіла про свої пригоди. Тепер настала черга Рикпета з друзями. Коли Інформа почула, що Дроник залишився на волі, по той бік гір, а Кадим — на планетольоті, вона радісно скрикнула:

— Ну, тримайся! Тепер завдамо цим відмороженим перцю! Довго нас пам’ятатимуть!

Рикпет поклав свою долоню на руку принцеси, закликаючи до обережності. Цей жест зовсім не сподобався Шанаті:

— Рику, ти сам обережніше...

Рикпет почервонів. Принцеса розсміялася:

— Шанато, припини, це ж дурниці!

Шаната уважно глянула на принцесу.

— Добре...

— Де вас поселили? — запитала Флоппі Ді.

— Це... як його... ніде... — сказав Васла.

— Як — ніде? — здивувалася Флоппі Ді. — Тут так не буває. Тут обов’язково кудись селять, а потім записують, де ви живете. Щоб контролювати було легше. Не будете ж ви вночі тинятися поміж бараків, це підозріло. Вас одразу охорона схопить.

— Про це ми й не подумали, — погодився Рикпет, — а як у вашому бараці?

— Ти ба, який хитрун! — засміялася Флоппі Ді. — У нас барак дівчачий! Ось Шанату ми взяти можемо. Підеш до нас жити, Шанато?

— Звичайно! — усміхнулася дівчинка.

— Рикпет піде в барак до професора, а ось що робити з Васлою? До охоронців йому не можна, миттю зрозуміють, що він — чужий. До барака в однострої охоронця теж не можна, — принцеса розгублено знизала плечима.

— Треба знайти для нього одяг, а однострій і автомат сховати, потім придасться, — запропонував Рикпет.

— Слушно, — кивнула принцеса, — лишилося придумати, де взяти одяг і якомога швидше. Кожної миті охорона може на нього оком накинути!

— Може, в професора що стареньке знайдеться? Вони за комплекцією дуже схожі, — припустив Рикпет.

— А чого тут того... цього... Треба повернутися до вагона. Я свої речі в кущах сховав, їх і надягну.

— Теж слушно, — погодився Рикпет, — тоді ми залишаємо Шанату на ваше піклування, а самі йдемо по одяг.

Шлях назад здався значно довшим. Добре хоч, коли йшли вперед, нікуди не звертали, бо заблукали б серед цих незчисленних бараків і прямих безликих вулиць, де й погляду не було за що зачепитися. Приймальну платформу побачили здаля. Вона була порожня, вагончика не було. Напевне, той зараз був у столиці, там, звідки відправляли Рикпета й компанію.

— Ну, — запитав Рикпет, — де ти перевдягався?

— Це... як його... он за тим... за цим кущем, — Васла тицьнув пальцем у бік самотнього густого куща, — там, серед гілля, й сховав.

— Ходімо...

Васла розсунув гілки.

— Того... цього... не зрозумів! Я ж одяг сюди поклав! — Він гарячково розсунув гілки в іншому місці, потім ще в одному, далі поквапливо обшукав увесь кущ. — Це... як його... немає!

— Та-а-а-ак... — протяг Рикпет. — Кепсько!

— Куди вже того... гірше... Без цих... без шмоток залишився...