Таємниця Великого Сканера

— Так, я бачив, — Кадим засмучено похитав головою, — не можу зрозуміти, як вони в нього проникли? Адже без пульта це неможливо! Я свій надійно сховав, просто так його знайти не можна!

— Ми теж сховали, щоправда, поруч із човником, але спробуй його знайти, якщо ти не знаєш, що він узагалі має бути!

— Виходить, хтось знав? — припустив Кадим.

У небі над будинком почулося ревіння реактивних двигунів. Усі кинулися до вікна.

— Дивися, знову літає! — вигукнув Дроник.

Човник летів строго по прямій на невеликій висоті. За кілька секунд він проревів двигунами просто над дахом будинку і зник.

— Щось тут не так... — пробурмотів Кадим.

— Ти про що? — запитав стурбований Флеш.

— Човник, який літав раніше, теж полетів у цей бік, просто над дахом нашого будинку. Я це точно запам’ятав. А цей у небі фігур не виробляв, а летів чітко по прямій, але теж у той бік. Але перший же не повертався? Він десь там сів, розумієш? Залишається припустити, що це інший човник. Це другий човник, і його переганяють туди, де стоїть перший.

— А скільки їх усього було? — запитала В’ю.

— На одному прилетіла експедиція Сидирома, — почав рахувати Кадим, з обережності не називаючи імені принцеси Інформи, — на другому — Рикпет, Шаната й Васла, а на третьому — я.

— Виходить, усього було три човники? — уточнив Флеш.

— Три, — підтвердив Кадим, — свій я посадив окремо, в лісі, ще й під дерева загнав, щоб згори не було видно.

— А ми свій посадили поруч із човником експедиції професора Сидирома.

— Схоже, обидва човники захоплено.

— Те, що ти посадив свій човник окремо — дуже завбачливо, — зауважив Флеш.

— Мені час, — сказала В’ю, — бо Брейк може щось запідозрити.

Дівчина зібрала сумки, Флеш пішов її провести. Він повернувся за годину, веселий і усміхнений.

— Ну що, друзі мої, повечеряємо? Подивимося, що В’ю нам сьогодні принесла, — і він почав розгортати пакунки, які дівчина виклала з сумки на стіл. Кадим заходився діставати з шафи тарілки, й у цей час вони почули знайомий гуркіт реактивного двигуна. Усі кинулися до вікна.

— Третій... — прошепотів Кадим побілілими губами. — Вони знайшли й мого...

Високо в небі, не поспішаючи, плив космічний човник.

— Чим же ми повернемося на планетоліт? — тихо запитав Дроник і аж тепер йому спало на думку, що він не сказав Кадиму найголовнішого.

* * *

На станції відправлення до «Зони номер нуль» щойно відвантажили дванадцять реалітів. Усе йшло як звичайно: заарештовані сіли в жорсткі крісла й пристебнулися широкими пасками, двері зачинилися, клацнув замок. Вагончик станув, немов хмарина пари, що вирвалася із щільно закритої каструлі. Двоє охоронців, які забезпечували транспортування, з почуттям виконаного обов’язку вже збиралися піти перекусити, як раптом вагончик знову виник на п’єдесталі. Охоронці перезирнулися.

— Що це ще за новина? — здивовано сказав один.

— Гапликом вони там об’їлися, чи що? — невідомо в кого запитав другий.

Переглядаючись, вони підійшли. З дверей відразу ринуло десятка з півтора реалітів, усі міцні та мовчазні. Діяли вони швидко й організовано. Обох охоронців миттю роздягли, зв’язали, поклали до вагончика й відправили в Долину. Один із прибулих реалітів був чомусь у трусах і кросівках. Він одразу переодягся в однострій, знятий з першого охоронця. За кілька хвилин вагончик прибув знову й привіз нову партію «десантників». До того моменту, поки на станцію відправлення подзвонив Директор планети, вагончик устиг здійснити п’ять рейсів і привезти близько вісімдесяти реалітів. Посланий на станцію відправлення невеличкий загін вояків Міністерства загальної безпеки нічого вдіяти не зміг: на нього зненацька напали, роззброїли і відправили під міцною охороною до Забугорної Долини.

Оскільки за півгодини від начальника посланого загону не надійшло ніяких повідомлень, Директор планети зрозумів: таки спізнився. Він викликав Супермаршала. Бравий командир у штанях із лампасами завширшки з добру чоловічу долоню прибув до кабінету Директора планети негайно. Він стукнув лоба й доповів:

— Ваша Дигітальна Величносте! У довірених мені військах спостерігається повний порядок!

— Дуже добре. Ви збили космічні кораблі? — запитав Директор планети, розуміючи, що нічого збити не вдалося, інакше цей бравий вояк давно б йому доповів. Але якщо наказ віддано, треба перевірити його виконання. Раз не перевіриш, другий — і всі звикнуть, що наказів можна не виконувати, — все одно ніхто не перевіряє. А це вже безлад, лінощі та нехлюйство.

— Аж ніяк, пане Директоре планети, гарматі бракує потужності.

— Зрозумів. Припиніть спроби. Ситуація змінилася. Ви, напевне, бачили, які нам удалося роздобути літальні апарати? Ми будемо намагатися захопити й ці кораблі.

— Я в захваті від ваших гігантських задумів, Ваша Дигітальна Величносте.

Лестощі сподобалися Великому Сканеру, він вважав, що його задуми дійсно гігантські.

— Пане Супермаршале! У мене є підстави вважати, що станцію відправлення до «Зони номер нуль», цей об’єкт особливої важливості, захопили реаліти.

Від подиву в Супермаршала очі полізли на лоба: