Таємниця забутої справи

— Але ж… — інспектор ніяк не міг упоратися з неслухняним пересохлим язиком. — Це неправда, — із стогоном видихнув він.

Господар кабінету обернувся до Козуба і немов пронизав своїм неблимаючим поглядом.

— Я вірю документам, які лежать переді мною, — він кивнув на червону папку, що лежала посеред столу…

Запала пауза. В білих неблимаючих очах інспектор читав свій вирок, і кров у жилах у нього захолола так, наче він уже був неживий.

Ні, смерті Іван Козуб не боявся: того болю, який супроводжує відхід людини з життя. Дуже часто він бачив, як швидко і просто це відбувається.

Боліло інше. Те, що життя його, Івана Козуба, так по-дурному закінчується, що він ще не надихався повітрям, не намилувався сонцем, не налюбився з дівчатами, не нагордився собою, що всі його зусилля, все прагнення вибитися в люди виявилося мурашиною метушнею, яка ось так легко обривається через нещасливий збіг обставин…

— Але, певно, ви народилися у сорочці… — раптом сказав господар кабінету, знову сідаючи за стіл.

Інспектор Козуб ніяк не реагував на ці слова, бо холод ще сковував його.

— Запам'ятайте, — значливо промовив той далі, — ніякої облави у вашої сусідки не було, і нічого в неї не знайшли… В архівах ця подія не залишить сліду… і ці папери, — він поляпав долонею по червоній папці, — теж зникнуть. Ви випадково потрапили у центр важливих справ. Без запрошення. У таких випадках люди, як правило, безслідно зникають… Але ви й справді народилися у сорочці… Ваше завдання поки що буде просте і легке — теж про все забути… Ясно?

Під холодним оцінюючим поглядом господаря кабінету Козуб не зміг більше всидіти і підхопився. Ні, не буде відмовлятися від свого шансу! Тим більше, що від нього так мало жадають. Забути І Забути, не знати завжди легше, ніж говорити, відповідати, знати, діяти!..

Чоловік, який весь час стежив за Козубом краєм ока, зрозумів його почуття.

— Я знаю, ви — не боягуз, — уже трохи лагідніше промовив він. — І варті більшого, ніж поки що досягли. Ви мене розумієте?..

Господар кабінету замовк, і Козубу здалося, що той хоч ї звертався до нього, але дивився кудись крізь стіни.

— Ви будете потрібні, — раптом сухо закінчив владний чоловік. — Рятуємо не заради ваших гарних очей… Домашній арешт для вас закінчився. Власне, його й не було. Будемо вважати це непорозумінням. Ви виконували спеціальне завдання і тому не з'явилися в Центророзшук. Я туди подзвоню.

Господар кабінету сів за стіл і підсунув собі якісь папери, даючи цим зрозуміти, що розмову із Козубом закінчено. Інспектор Цєнтророзшуку виструнчився.

— Можете йти!

Козуб нерішуче кашлянув.

— Що у вас іще?

— Я хотів спитати про господиню квартири, про мою сусідку… — почав був інспектор і вперше побачив, як посміх на мить торкнувся губів співбесідника.

— Ви про Терезію?.. За неї не турбуйтеся… Це вона потурбувалася за вас…

35

Зараз на станції юрисконсульту подумалося, що при всій своїй доскіпливості Ковалю ніколи не вдасться довідатися про ту давню розмову. А так само і про те, хто стріляв у інспектора Решетняка через вікно і хто підстрелив його в бою у Вербівці. Ця думка навіть зараз потішила. Добре, що бувають таємниці, які знає один або два учасники подій і які разом з ними йдуть у могилу…

А Коваль у свою чергу теж подумав, що багато чого ніколи не дізнається злочинець. Зокрема, що вийти на нього допоміг колишній міліцейський інспектор Олекса Решетняк, який учора так нападав на Коваля в кабінеті юрисконсульта.

— Ви, певно, пам'ятаєте Колодуба, — сказав підполковник, катаючи носком черевика гравій. — Він належав до есерів, які не роззброїлися до самого кінця. І навіть був одним з ватажків.

— Колодуб працював у Наркоматі внутрішніх справ…

— А більше вам нічого не говорить це прізвище?

Козуб знизав плечима. Очі його все ще нишпорили вздовж рейок, по смузі кущів, наче він і досі не втратив надії розшукати свою пропажу.

— Колодуб був головою комісії по чистці міліції у двадцять третьому році?

— Яка вам різниця?! — вихопилося у юрисконсульта.

— Ви у нього теж проходили чистку. І залишилися… А де він потім подівся?

— Я не біограф цього Колодуба.

— Гаразд. Не будемо сперечатися… Скажіть, хто, крім вас і Гущака, був присутній на нічній нараді в кабінеті керуючого банком Апостолова?

Козуб тільки очима блиснув.

— У грудні двадцять другого року, напередодні пограбування, — уточнив підполковник.

Юрисконсульт не підводив голови.

— Той самий Колодуб?

Довгі тіні від Коваля і Козуба пролягли через рейки. По цих тінях, ревучи сиреною і постукуючи на рейках, пробігла електричка.

Обоє почекали, поки стихне гуркіт. Коли поїзд пройшов, Коваль знову спитав:

— То чому ви вбили Гущака?

— Старі рахунки… як вам тепер відомо, — нарешті видушив із себе Козуб.

— А точніше…

— Він не мав права приїжджати… Я вже не той Козуб, який наробив колись помилок. Я не хотів повторювати їх.

— А він примушував?.. — Коваль не зміг приховати іронії.

— Йому не треба було приїжджати, — вперто повторив Козуб.

— Ви його боялися?

— Боятися не боявся…

— Він багато знав.

— Не дуже.