Таємниця забутої справи

Від пильного погляду Коваля не сховалося, як мимохіть юрисконсульт провів рукою по борту білого полотняного кітеля, немов перевіряючи, чи всі ґудзики на місці.

— Але ловлю на слові, Дмитре Івановичу, — сказав Козуб спокійно, порівняно з тим, як гримотів розгніваний Решетняк. — Бесідуючи зі мною і Олексою Івановичем, ви цілком слушно зауважили, що тепер, на відміну від минулих часів, не тільки речові докази викривають злочинця. Дуже важливим є вивчення його психології, оточення, способу життя. Тільки за одірваним ґудзиком злочинця не знайдеш… А, виходить, ви все-таки надієтесь на цей ґудзик?..

Коваль мало не посміхнувся, незважаючи на напруженість обстановки. Його передбачення підтверджувалися, про що присутні в кімнаті, навіть лейтенант Андрійко, не здогадувалися.

— Вірно, — погодився з юрисконсультом. — За самим ґудзиком нічого не знайдеш. Але якщо причепити його до психології?! Га? — підполковник настільки був задоволений розмовою, що навіть підморгнув Козубу. — Візьміть до уваги, що у реемігранта Андрія Гущака ґудзики були не стандартні. Канадські… — І Коваль, відчуваючи, як посилюються в ньому імпульси, що нагадують про присутність злочинця, раптом немов зазнав легкого поштовху, як від сильного електричного розряду, — стулки захлопнулися, мисливець впіймав небезпечного звіра. Відчуваючи, що збуджені нерви можуть не витримати, підполковник голосно розсміявся…

Цей сміх неприємно вразив усіх, навіть лейтенанта Андрійка, який сидів із закам'янілим лицем.

— Даруйте, — попросив Коваль, висміявшись. — Така дрібниця: людина не може зрозуміти, що наші і закордонні ґудзики все-таки не однакові… От і не витримав…

— Нічого смішного, — пробурмотів Козуб. Професорова раптом пожвавішала і з надією в голосі спитала Коваля:

— Дмитре Івановичу, а може, ви весь час жартували?

— На жаль, ні, — зітхнув Коваль. — Ну, гаразд, — додав після короткої паузи, підводячись, — сьогоднішнє своє завдання я виконав — повідомив вас про наслідки розшуку. Прізвище убивці дізнаєтесь з матеріалів суду… Дякую за допомогу, — промовив, ні до кого не звертаючись. — До побачення!

— І всім можна йти? — несміливо спитала професорова, скоса поглядаючи на лейтенанта Андрійка.

— Звичайно, можна.

Коваль пропустив перед собою жінок і вийшов на запнуту вечоровим серпанком вулицю. На душі було незвично легко. Дивився на все навколо новими очима, не впізнавав будинків, вулиці, загуслого шатра неба, фіолетових присмерків…

Він запропонував свої послуги Ванді Леонівні, але та відмовилася і сдма потюпала додому…

— Товаришу підполковник, — спитав Андрійко, коли вони залишилися вдвох. — Ви вважаєте…

— Я не вважаю, а знаю, — відповів Коваль. Лейтенант не наважився спитати, кого той має на увазі. — Може, потрібний нагляд?

— Він нікуди не втече, — не по-начальницькому весело сказав підполковник. — Він нікуди не втече, дорогий друже. Від самого себе не втечеш…

Німе запитання світилося в очах лейтенанта.

— Завтра, завтра, — відповів той. — Удосвіта їдемо в Лісову.

Лейтенант Андрійко і далі не зводив очей з Коваля. Неможливо було мовчати під цим запитливим поглядом.

— Я почав його викурювати… Ти викурював або виливав у дитинстві з нірок ховрахів? А тарантулів?.. Чіпляли на нитку кульку воску і опускали в глибоку нірку. Отруйний тарантул із злістю кидався на неї і загрузав усіма лапами. Так його і витягали… — Коваль посміхнувся. — Цю ніч він не спатиме, а як тільки розвидниться, з'явиться на станції… Шукатиме загублений під час бійки із Гущаком «речовий доказ»… Тепер, відчувши небезпеку, боїться, що це його викриє… Адже він не знає, що ми уже все знайшли, — посміхнувся Коваль.

33

Не можна сказати, що станція прокидалася. Вона ніколи не спала. Ні вдень, ні вночі. І якщо вдень по ній найбільше проходили пасажирські поїзди та електрички, то вночі один за одним гуркотіли нескінченно довгі важкі «товарняки», від повільного тупоту яких дрижала земля, присідали і вгиналися сталеві рейки і міцні шпали, а обабіч залізниці на пагорбах тяжко хекав густий ліс.

— Коваль і лейтенант Андрійко приїхали на Лісову рано-вранці, коли на колію одна за одною вибігали з депо електрички. Неквапно розглядаючись, обидва у цивільному, вони зайшли на подвір'я будинку відпочинку, з альтанки якого було добре видно станцію і особливо ту частину під'їзних колій, де загинув Андрій Гущак. Трохи посиділи удвох, спостерігаючи вранішню метушню на платформах, потім Коваль наказав лейтенанту йти на вокзал і там непомітно зустрічати поїзди. Лейтенант пішов, а підполковник Коваль залишився один у зарослій диким виноградом і плющем округлій альтанці. Будинок відпочинку потроху прокидався. Заграло радіо. Шоста година. Від близької кухні долетіли голоси робітниць і стукіт посуду.