Таємниця забутої справи

— Ну, коли Клавдія Павлівна відмовляється, — сказав Козуб, — то з її дозволу, а так само з дозволу усього шановного товариства на чолі з Дмитром Івановичем я подарую цю статуетку товаришці Горохівській. На відзнаку пошани до її таланту і на згадку про молодість…

Усі посміхнулися поблажливо, навіть Клавдія Павлівна. Проте Коваля цей жест юрисконсульта не зворушив, а дужче насторожив. Ні оперативний працівник, ні слідчий не мають права віддаватися симпатіям або антипатіям до тієї чи іншої людини, доля якої залежить від наслідків розслідування, і силою волі він придушив це почуття.

— Дозвольте мені продовжити, — промовив Коваль після того, як збудження уляглось. — Хочу поінформувати — з'ясувавши, що цінності давно знайдено і що, в зв'язку з цим, загибель реемігранта Гущака набирає іншого характеру, ми уже змогли дещо встановити. — Коваль перечекав кілька секунд і повільно додав: —Наприклад, що серед присутніх у цій кімнаті є людина, яка причетна до вбивства.

Коваль промовив ці слова зовсім тихо, але вони справили враження вибуху.

— Тобто як розуміти вас? — нарешті видушив з себе Решетняк, який, як і минулої зустрічі, сидів мовчазний, зосереджений, весь час ніби щось обмірковуючи або пригадуючи. — Так, так! Як розуміти вас? — сердито повторив він, не дочекавшись відповіді підполковника.

— Здається, досить ясно сказано, — зауважив Коваль. — Убивця серед нас.

Кожний із присутніх мимоволі оглянувся і по-новому побачив у своєму товаристві лейтенанта міліції з перекресленою шрамом щокою, який незворушно сидів у кутку, ніби чекаючи наказу.

Першою думкою у всіх, крім, звичайно, злочинця, було: «Це не я». Цю думку охоче кожний виголосив би, якби не вважав таку реакцію передчасною і нетактовною. А другим міркуванням було: «А хто ж?!» І відповіді на це поки що ніхто не наважився б дати…

Вражено мовчали, зиркаючи то на Коваля і лейтенанта, то одне на одного. Ванда Горохівська дихала важко, немов підіймалася нагору.

— Ви що ж, усіх підозрюєте? — знову гримнув Решетняк, і здавалося, він зараз підведеться і буцне головою Коваля.

— Якщо говорити серйозно, дорогий Дмитре Івановичу, то це — незаконно… Гадаю, ви пожартували, — промовив своїм доброзичливим, трохи зверхнім тоном юрисконсульт і посміхнувся наче всіма своїми глибокими зморшками. — Не слід так жартувати.

— Боронь боже, я не підозрюю всіх, — відповів Коваль професорові. — Тільки одну людину… Добре пам'ятаю і про презумпцію невинності…[4] І тому не висуваю ні проти кого офіційного обвинувачення… Висуну трохи пізніше і тільки проти справжнього злочинця…Говорячи так, Коваль пильно стежив за своїми співрозмовниками. Почував себе трохи нервозно, але радів з цього почуття, бо воно в нього з'являлося звичайно перед викриттям злочинця. З багаторічного досвіду підполковник Коваль знав, що, коли у нього від якогось підсвідомого захвату починають німіти пучки, немов від зашпорів, і раптово заходиться серце, значить, він на вірному шляху.

Від першої зустрічі у кабінеті юрисконсульта, коли підполковник відчув легеньке хвилювання і його мозок ніби почав обмінюватися імпульсами з кимось із присутніх, минуло небагато днів. Але тепер ці відчуття посилилися — хвилювання злочинця передавалося і йому.

І, обводячи поглядом співрозмовників, він у свою чергу звертався в думці до нього:

«Ховайся, ховайся, далеко не втечеш! Я буду гнатися за тобою, поки не викрию, — ніби говорив він йому. — Ми з тобою обидва маємо справу з істиною. Тільки ти намагаєшся приховати її, а я шукаю, щоб усе зрозуміти і потім викрити тебе!.. Кожна людина — шукач і творець: художник шукає і відтворює красу, робітник винаходить нові пристрої, старатель шукає золото, а я — злочинців. Я настроєний на злочинця, як міношукач на міну; мій мозок, мої почуття — все в мені настроєно на цей пошук. Звичайно, не дуже приємна справа копирсатися у бруді. Але комусь треба і це робити… І я зроблю свою справу до кінця!»

А вголос підполковник Коваль говорив:

— Мені залишилося небагато, щоб усе довести. Я сподівався, що у цієї людини вистачить мужності признатися самій.

— Що ж це виходить, чорт візьми! — розлютований професор Решетняк підхопився і почав бігати дрібними кроками по кімнаті. — Убивця серед нас! Ви думаєте, чоловіче, що говорите?! За таке можна і до відповідальності закликати! — Він зупинився навпроти Коваля, сердито нахиливши голову. — Ми самі колись працювали і знаємо ці міліцейські штучки-дрючки! Так, так. Хто ж це, виходить: Козуб або я… Більше нікому. Чи, може, ви з лейтенантом?!

— Ви ще не взяли до уваги двох дам, Олексо Івановичу, — вимушено посміхаючись, вкинув юрисконсульт. — Клавдію Павлівну і Ванду Леонівну.

Коваль підняв руки, благаючи пощади.

— Заспокойтеся, будь ласка. Я повторюю: убивця серед нас, але офіційного звинувачення поки що не висуваю. І решті ображатися теж не слід… Загиблий Андрій Гущак чинив опір. Знайдено ґудзик з його піджака, видертий «з м'ясом». Убивця у тій борні теж загубив на місці події речовий доказ. Мені залишилося знайти його, і тоді все стане на місце.