Таємниця забутої справи

Вона знову стояла біля коханого, притискалася до його холодного, набряклого бушлата, і зимова хуга нещадно періщила їх. Але за навислими, непроглядними хмарами вони бачили зорі. Ті зорі горіли і в них самих, спалахуючи, і гаснучи, і знову спалахуючи, і вони самі наче ставали зорями, підіймаючись у невимовно чарівну безкрайність. Вони вірили, що так буде, поки стоїть світ…

А потім одна зоря враз погасла.

Ванда довго не могла отямитися, коли її водили на допити. Мов перелякане звірятко, мовчала. І, зрештою, їй повірили, що нічого не знає, нічого не бачила, не чула і зовсім непричетна до пограбування буржуйського золота, яке охороняв її Арсен.

Сьогодні вона раз у раз поглядала на мирного професора із зворушливими сивими бачками і ніяк не могла уявити, що це той всемогутній міліціонер, який її допитував і якого вона боялася і ненавиділа.

Пригадувала потроху й Козуба. Адже після перших допитів інспектор Решетняк десь зник і хтось інший, — тепер вона знає: цей самий Козуб, — поплескав її по плечу, випускаючи на волю.

Здається, вона іще десь бачила цього чоловіка з довгастим інтелігентним обличчям і широко посадженими очима. Чи не той це міліціонер, що ходив до артистки Терезії, яка взяла її у свою гастрольну трупу?..

Коли її випустили з в'язниці, Арсена вже не було на світі. Пливла її самотня зоря у темному небі, тужно оглядаючи землю. Так і не знайшовши своєї пари, погасла. Вряди-годи спалахувала тільки у спогадах, у неспокійних снах. З роками рідше й рідше. А згодом почало здаватися, що нічого в житті не було, що все те привиділося, надумалося або почулося з чужих уст. А в неї був і є тільки один Арсен, Сеня безпритульне хлоп'я, виснажене від голоду, яке вона надибала у під'їзді будинку і яке зворушило її наболіле серце.

Вона назвалася сестрою, хоч хлоп'я сказало, що в нього є інша сестра, забрала до себе, і поступово малий Арсен став смислом життя, заступивши розпливчатий, поблідлий образ свого старшого тезка…

Тепер підполковник міліції почав витягати її минуле на людські очі, примушує все пережити знову… А навіщо це їй? Немає їй діла до якогось старого, убитого на станції…

Коли підполковник завітав до неї і допитувався, викликаючи забуті тіні, їй здалося, що вона знову у холодному підвалі, що й досі триває те давнє слідство. Слухаючи Коваля, намагалася пригадати і ті розмови, і ті обставини, і тих людей, але пам'ять відмовлялася служити їй. І тільки зараз, побачивши срібного дискобола…

… Так було і тоді. Фігурка дискобола, освітлена нерівними спалахами запальнички матроса, здавалася в її руках живою. Статуетка вразила красою напруженого тіла атлета, який, розвернувшись, відпускав диск у політ. Хотіла сховати її у кишеню свого пальтечка, але Арсен забрав фігурку і поставив назад на стіл.

«Тут, — строго сказав він, — усе наше, не буржуйське, хоч запали, нічого не скажу, але брати нікому не можна… Навіть тобі, люба…»

І таке це було тепле слово «люба», що й зараз у кабінеті Козуба воно розтопило старе, стомлене серце, розігнало туман років; таке тепле, що зоря її на мить знову спалахнула, та так яскраво, так видимо, зримо, що перед очима постав не напружений дискобол, а сам революційний матрос Арсен Лаврик з гвинтівкою в руках…

Підполковник Коваль здогадався, що схвилювало стару жінку. Ніби втомившись сидіти, підвівся, випростався і, продовжуючи розмову, почав ходити по кімнаті.

Ось він зупинився біля столу, взяв у руки статуетку, яку господар поставив на місце. Теж покрутив її, роздивляючись, і світло так впало на юнака дискобола, що диск ніби відірвався нарешті від руки, блиснув у повітрі яскравою зорею. Коваль перевів погляд на Горохівську і швидко поставив статуетку на стіл.

Ванда Леонівна відкинула назад голову і напівлежала у кріслі. Коваль налив води і підніс артистці. Та відкрила очі. — Що з вами?

— Сама не знаю.

Спробувала посміхнутися. Лише жально скривила губи.

— Нічого, нічого, — заспокоював Коваль. — Зараз полікуємо.

Юрисконсульт швиденько накапав у чарку валер'янки. Коваль почекав, поки Горохівська вип'є, а тоді сказав, звертаючись до всіх:

— Здається, ми втомили прекрасну половину людства. — Глянув на Клавдію Павлівну. Та велично нахилила голову. — Відпочинемо…

— І трішки підживимося, — підхопив Козуб, беручись до чарки.

— Я завжди вважав, Валентине Миколайовичу, що розслідування чимсь нагадує хірургічне втручання, — сказав підполковник Суботі. — Неприємне, боляче, але потрібне…

— Ні, ні, що ви! — тим часом відбивалася від Козуба Решетнякова. — Нас з Олексієм Івановичем не беріть до уваги. У нас режим! — Рішучим жестом забрала з рук професора чарку і поставила на столик.

— Ну, а фрукти, виноград, це ж можна?! Яблучка, до речі, із власного саду…

— Я вас проведу додому, не турбуйтеся, — говорив Коваль артистці, яка опритомніла і ховала очі…

Якийсь час у кабінеті Козуба точилася загальна розмова, потім почали прощатися, і Коваль попросив присутніх зібратися ще раз, обіцяючи через кілька днів назвати убивцю…

Гостинний столик Козуба залишився незайманим, на душі у всіх було каламутно: у кожного по-своєму.