Таємниця забутої справи

— Трохи поспішили… Та гаразд… Одне запитання присутнім. Почнемо з Клавдії Павлівни. Ви з Гущаком не зустрічалися тепер і ніколи раніше не бачили? Так?

— Ні раніше, ні тепер.

— А що говорять про цю трагедію люди, які живуть у Лісовій?

— Не знаю. Не прислухалася до чужих розмов.

— А ви, Олексію Івановичу? — звернувся Коваль до Решетняка. — Ви теж ніколи не бачилися? Тоді від слідства він утік. А тепер?

— Я сказав вам про це у себе в лабораторії.

— Там ми говорили удвох, а зараз колективна бесіда. Отже, Олексію Івановичу, де в чому і повторимося. Але доведемо сьогодні до логічного кінця те, що ви не зробили у свій час, у двадцятих роках.

— Не з своєї вини, до речі, — буркнув Решетняк.

— Вас вичистили з міліції, і ви передали справу Івану Петровичу. Знаю.

— Правду кажуть, лихо не без добра, — засміявся юрисконсульт. — Інакше не мали б чудового вченого… І розшуки Гущака безрезультатні були б, і вченого втратили б.

— Це вже софістика, — м'яко зауважив Коваль і звернувся знову до Решетняка: — Коли розмовляли в лабораторії, я поцікавився, які ще люди були причетні до цієї справи. Згадали ви кого-небудь? Адже перед чисткою ви були близькі до розкриття таємниці…

— Я згадував, так, так, — наморщив лоба професор. — Але ні прізвищ нових, ні фактів… — він глянув на дружину. — Хіба ось тільки… Тоді я покладав надії на один вираз, який Клава почула вночі перед пограбуванням. Хтось таємно приходив до Апостолова і в кабінеті назвав його «хлопчиком з бородою». Здалося, що це — ниточка для розшуку… У всякому разі я здогадався, що пограбування банку було справою не тільки гущаківської банди, а ширшого кола людей…

Але потім, почувши цей вираз на чистці, — не знаю, хто г комісії вимовив, — я розгубився… Оглядаючись тепер на минуле і зв'язуючи цей злочин з провокаціями есерів та українських націоналістів, я можу робити далекосяжні висновки… але тоді… тоді я просто розгубився…

— І більше нічого не довідалися?

— Ні. Виїхав на село.

— Залишившись у міліції, Олексій Іванович теж нічого не розкрив би, — зауважив юрисконсульт. — Ниточка дуже тонка… Втім, якби розповів це мені, я справи не закрив би… Чого ж ви, Олексію Івановичу, приховали таку деталь?!

Клавдія Павлівна спробувала розкрити рота, але професор зупинив її:

— А, здається, я вам щось таке говорив, Іване Петровичу. Так, так! I перед чисткою, і після неї…

— Хе-е, — засміявся юрисконсульт. — Якби ж то!.. Склероз уже у вас, любий. Забули. Ви були злий і засмучений. Після чистки кинули ту апостоловську папку, і роби що хочеш… А самі виїхали… Але, Дмитре Івановичу, — звернувся він до Коваля, — чого ми будемо травмувати наші й без того склеротичні судини? Вас, очевидно, цікавить головне: хто вбив Гущака? Зауважую: якщо справді його вбито. Чи не могло це статися не на самій станції, а біля неї, у лісі? Га?.. Як ви, Олексію Івановичу, про це думаєте?

— Цілком можливо, — погодився професор. — Бо станція у нас людна.

— Але ж дотягти його на плечах потім нелегко було б, — засумнівався Козуб.

— Хіба такий важкий, Іване Петровичу? — з невинним виглядом спитав підполковник, згадуючи знайдені у речах убитого фотографії Гущака — невисокого сухенького дідка.

— Я його не бачив і не важив. Але труп завжди важчий від людини…

— Ох! — злякано передихнула Горохівська і заплющила очі.

— А як Гущак міг опинитися в лісі? Що шукав? Чого блукав?

Юрисконсульт тільки стенув плечима. Звідки йому це знати?!

— Схотів прогулятися, подихати повітрям.

— Для цього у Лісову їхати не треба.

— А може, там і скарб закопано, — засміявся Козуб.

— Станція наша добре освітлена, поруч шосе, — зауважив Решетняк. — Тягти людину з лісу на станцію? Малоймовірно.

— Якщо не в лісі, — не здавався Козуб, — то у привокзальному парку. Там його оглушили, а потім кинули під поїзд. Дерева і кущі близько підходять до колії…

За розмовою усі забули про Горохівську. Колишня артистка тихо, мов миша, сиділа у кріслі і тільки кривилася та зітхала, коли йшлося про смерть, трупи, кров.

Та раптом Коваль відчув, що із жінкою коїться щось незвичайне. Його насторожене вухо вловило уривистий подих з кутка, де сиділа Ванда Леонівна. Підполковник глянув на артистку і помітив, що погляд її прикутий до фігурки дискобола на письмовому столі — невеличкої статуетки із срібла, що потемніло від часу і набуло благородного відтінку старовинної речі.

Коваль краєм ока почав стежити за Горохівською. Артистка не помічала цього: вона нічого не помічала зараз, крім фігурки дискобола.

Козуб, який, розмовляючи, взяв статуетку у руки і машинально крутив на всі боки, і не здогадувався, що кожним поворотом її, кожним полиском тьмавого срібла викликає у старої жінки щось схоже на зойк.

Коваль не знав, що саме їй бачиться, але з того, як судорожно підіймалися груди артистки, розумів, що жінка дуже схвильована.

— Вандо Леонівно, — звернувся до неї. — Скажіть, що ви думаєте про цю історію… Щось пригадується цікаве?..

У відповідь Горохівська закашлялася, заперечливо похитала головою. Коваль відразу й облишив її, і артистка знову перенеслася у далеку молодість, з якої щойно хотів її вирвати підполковник.