Таємниця забутої справи

Коваль відрекомендував присутнім Андрійка, назвав його своїм талановитим помічником, примусивши лейтенанта зашарітися, як дівчина. Силою волі підполковник прогнав утому і приязно посміхався, обводячи поглядом кімнату і всіх присутніх. Сьогодні йому належало бути упевненим, бадьорим і привітним, хоч би які тривоги терзали душу… От тільки чи витримає напруження стара артистка? Він був вражений її збудженістю. Що робить з людиною материнська любов!

Сподіваючись заслужити вдячність підполковника і ублагати, щоб він не відкривав Арсену таємниці, вона ніби помолоділа.

Але Коваль не поспішав із розмовою про статуетку.

Вільно розсівся у кріслі біля дверей, які вели на веранду, і витяг незмінний «Біломор».

— Якщо жінки дозволять…

— То, може, краще сядемо на веранді, — запропонував господар, який цього разу забув викотити гостям столик-самобранку.

Заздалегідь продуманий план Коваля міг провалитися. Адже статуетка дискобола, що стоїть у кабінеті, відігравала головну роль. Мозок підполковника гарячково працював. Ховаючи під опущеними повіками блиск очей, Коваль спокійно, навіть надміру повільно промовив:

— Слушна пропозиція, Іване Петровичу… Але не хотілося б, щоб нашу розмову почув якийсь випадковий перехожий на вулиці.

— Ну що ж, — розвів руками Козуб. — Хай буде гречка.

Всі дивилися на Коваля, чекаючи від нього першого слова.

— Сьогодні, — нарешті почав він, — у нас буде трохи інша розмова, ніж передбачалася… Справа в тому, що цінності, які багато років тому сховала банда Гущака, знайдені…

Як і сподівався Коваль, це вже було новиною тільки для Горохівської. Правда, і юрисконсульт так щиро здивувався, що підполковникові довелося повторити свої слова.

— Але, — додав він, — це сталося не сьогодні і не вчора, а перед війною. — І він розповів історію знахідки скарбу, яку Решетнякова вже знала з його уст. — Отже, нібито відпадають наші попередні міркування і класичне «куі продест»?

— М-да, — протяг Козуб. — Що ж тоді залишається?..

— Залишається одне, — жорстко кинув підполковник, — оскільки Гущак був убитий, пред'явити убивці рахунок.

— А коштовності знайдено всі? — поцікавився Козуб. Коваль не поспішав з відповіддю.

— Так… — нарешті промовив.

— ОЙ помиляєтесь, шановний Дмитре Івановичу, — посміхнувся юрисконсульт. — Не всі… Втім, не сумуйте. Найбільші криміналісти, із світовим ім'ям, і ті помилялися…

— Що ви хочете сказати?

— А те, що одна цінна річ Апостолова у мене. — І Козуб легенько торкнувся статуетки дискобола. — Срібло високої проби… — Взяв статуетку у руки, покрутив її. — Вона мені дуже дорога. З неї почалася вся антикварна колекція. — І він широким жестом обвів кімнату.

Коваль зрозумів, що хитромудрий план його провалився.

Мигцем глянув на Горохівську: чи не попередила юрисконсульта?

Артистка сиділа ні жива ні мертва, витріщивши очі на Козуба і міцно стиснувши губи, наче боялася, що в неї вирветься який-небудь вигук.

Юрисконсульт запобіг запитанню Коваля:

— Як ця славна фігурка потрапила до мене? Розповім. — Він зручніше вмостився у кріслі і поставив дискобола собі на коліна. — Робили обшук у Апостолова… Ви пригадуєте цей обшук, Олексію Івановичу? Ви теж брали у ньому участь.

Решетняк знизав плечами. Він не пам'ятав.

— Так от. Статуетка валялася на підлозі, під столом, у їдальні. Оскільки вона срібна, я подумав, що її загубили грабіжники, і вирішив прилучити до справи як речовий доказ… Ну, а потім, коли за речовий доказ її не визнали, поклав у шухляду столу і забув… Знайшов згодом, віддавати було нікому, так і стала моєю…

Звичайно, це злочин, Дмитре Івановичу, — приязно посміхнувся Козуб до підполковника. — Можу й статтю назвати… Але, сподіваюся, не заарештуєте… Строк давності… — Він знову посміхнувся і, підвівшись з крісла, підніс статуетку професоровій.

— Мені залишається тільки просити вибачення, Клавдіє Павлівно. Але тепер я з великою насолодою повертаю чудову статуетку справжньому господареві… Візьміть до уваги пом'якшуючі обставини: я зберігав цей твір мистецтва протягом довгих років, вивозив під час війни в евакуацію…

Клавдія Павлівна мигцем глянула на дискобола.

— Ні, ні, дякую, — відмахнулася від фігурки. — Вона належить вам. Ви й справді заслужили її, зберігаючи стільки років. Та ще й невідомо, чи таки батькова…

Горохівська, яка сиділа розгублена, раптом пожвавішала:

— Я теж бачила її в особняку…

Надійшла черга дивуватися Козубу і Решетнякам. Взагалі, вони не розуміли, для чого підполковник запрошує на їхні бесіди жінку, що ніякого відношення до справи Гущака не мала.

— Як це ви бачили? — строго поцікавилася професорова.

Ванда Леонівна зашарілася.

— Адже я заходила в кімнати…

— Але це було вночі, — з відтінком зверхності і навіть зневаги промовила Клавдія Павлівна. — Як же могли щось бачити у суцільній темряві?

— А в Арсена… — відповіла нерівним голосом артистка, — була запальничка… Дозвольте мені на хвилинку, — звернулася до юрисконсульта, простягнувши вперед обидві руки.

Козуб віддав статуетку, і стара жінка, заплющивши очі, кілька секунд гладила її руками так, як це роблять сліпі.