Таємниця забутої справи

… Коваль і Субота проводжали стару артистку пішки. Ванда Леонівна не схотіла їхати міліцейською машиною, яку викликав Коваль. Тим більше, що до її дому було недалеко.

Свіжий вечоровий вітерець, неспроможний розвіяти задуху, ледь обвівав обличчя. Кам'яне місто ще дихало спекою. Йшли повільно. Кожен поринувши у свої думки.

Мовчанку порушив Коваль.

— Вандо Леонівно, — звернувся до жінки. — Скажіть, будь ласка, що так схвилювало вас сьогодні? Вам щось нагадала статуетка на столі Козуба?

— Та ні, нічого, — тихо відповіла Горохівська. — Задушно було в кімнаті, а в мене слабе серце.

Вона нічого не бажала розповідати. У неї з'явилося знайоме почуття обважніння, коли руки і ноги, все тіло наливалося теплим свинцем і вона наче м'яко засинала… Думки теж ставали не гострими, колючими, а м'якими, як ватяне одіяло. Нескінченний світ, сповнений пристрастей, боротьби, світ гомінливих вулиць, просторих ланів і шелесту лісу, весь багатоголосий, об'ємний, барвистий світ давно почав звужуватися для неї. І, зрештою, все увібрав Арсен, його сім'я, тимчасові квартирантки. Ніщо інше тепер не обходило її: ні давні пограбування, ні вбивства, ні, зрештою, ота статуетка на столі юрисконсульта…

— А ми, Вандо Леонівно, знайшли брата професорової, Арсена Апостолова, — ніби між іншим промовив Коваль… — Ви знаєте, про кого мова?.. Про вашого названого.

Горохівська зупинилася і, хоч було вже близько до дому, схотіла сісти на лаву.

— Раніше ніж оголосити про це, радимося з вами… Отже, розкажіть, як ви взяли до себе малого Арсена Апостолова. І про сьогоднішню подію: чому вас так схвилювала статуетка дискобола?.. Вона схожа на ту, яку колись бачили в особняку?

І стара артистка, зібравшись із силами, розповіла все, що таїла, що знала, і навіть те, про що тільки здогадувалася…

Уже було пізно — на небо викотилися перші серпневі зорі, — коли Коваль і Субота провели Горохівську додому, пообіцявши, що дозволять їй самій відкрити правду Арсенові…

Дорогою додому Субота сказав:

— Треба, Дмитре Івановичу, братися до Козуба. Як потрапила до нього ця статуетка з особняка Апостолова? Думаю, не без допомоги Гущака. Для мене це ясно…

— А мені ще нічого не ясно, Валентине Миколайовичу.

— А статуетка?

— Не знаю. Та й не доведено, чи це та сама. Почуття і міркування Горохівської ще не доказ. Можливо, у Козуба копія… Хоч, звичайно, тут є над чим посушити голову.

— А втім… — задумливо промовив по паузі Субота. — Колишній працівник міліції, суду… Щоправда, його звільнили за якісь там помилки… Ні, все одно — не можу збагнути…

32

На другу зустріч у юрисконсульта Коваль прийшов не з Суботою, а з лейтенантом Андрійком. Те, що він не запросив Суботу, а взяв із собою лейтенанта, одягненого у форму, входило до задуманої ним психологічної атаки…

Вже перед кінцем робочого дня він відпустив Клавдію Павлівну, яка просиділа в управлінні близько двох годин, гоноровито пирхаючи спочатку, а потім, приперта до стінки фактами, змушена в усьому повинитися, благально поглядаючи на нього.

По дорозі до Козуба розмова ця не йшла з думки: «Так чому ви ховалися із своїм батьком?.. Крім того, що соромилися його хвороби…»

«Заради чоловіка. Боялася зіпсувати йому кар'єру. Олексій Іванович здібний науковець… І саме коли він ріс буквально на очах, коли написав першу дисертацію, я довідалася, що батько живий і перебуває у психіатричній лікарні. А в анкетах аспірант Решетняк за моєю порадою ніде не зазначив, що у нього є родич — колишній банкір… Власне, який він йому родич?..»

«Гм, — мугикнув Коваль. — Він все ж таки був вашим батьком…»

«Через те й переїхали сюди. Щоб обірвати всякі зв'язки з минулим».

«А як до цього ставився ваш чоловік?»

«Я від нього приховала».

«Чому?»

«Із своїм характером, він одразу побіг би в інститут, в партбюро…»

«Олексій Іванович, виходить, не знав причини переїзду?»

«Ні. Просто я наполягла. Інститут переїздив, але він хотів залишитися у філіалі».

«А як ваш батько опинився у тутешній лікарні?»

«Мені це вдалося зробити пізніше через знайомого лікаря».

«Нелогічно. Спочатку тікали від батька, а потім перетягли його ближче до себе».

Цікаво, думав Коваль, згадуючи бліде, ніби враз постаріле обличчя Решетнякової, прийде вона на зустріч чи ні?

Як і сподівався, всі вже зібралися, коли вони з лейтенантом подзвонили до квартири юрисконсульта. Була і професорова. Підмальована і нарум'янена, вона, проте, не змогла приховати свою зніченість.

Та й не тільки вона — і Решетняк, і юрисконсульт були якісь обм'яклі. Здавалося, у самому повітрі зависла тривога, що примушувала кожного знічуватися. Тільки в Горохівської, яка ледве ходила, сьогодні палахкотіли очі і весь вигляд свідчив про готовність вступити у бій.