— Ой, Златуля, стол у цябе, как у тым кіно замежным! — всплеснула руками баба Нина, поудобнее усаживаясь на стул. — Вы цяпер, маладыя, усё па-новаму гатовіця. Тэта мы, як і раней, катлет напеклі, «шубу» зрабілі, гарошку, галубцоў навярнулі… На во, вазьмі, я тут у каструльку табе наклала сырнічкаў і блінцоў з тварагом, цёплыя яшчэ, ты такія любіш, у печы пекла!
— Ой, спасибо, баба Нина! Завтра будем с Ульяшей объедаться! Что вам положить? — спросила девушка, расставляя перед старушками чистые приборы.
— А вось тэта што за круглячкі такія ляжаць?
— А это шампиньоны фаршированные!
— А, гэта грыбы, якія ў магазіне прадаюць?
— Ага! — с улыбкой кивнула девушка.
— Ну, палож, паспрабуем!
— Ну, тады ўжо і нам палажы, Златуля. Мы з Райкай такія дэлікатэсы не спрабавалі!
— Вы шампанское будете пить? — спросила девушка, усаживаясь за стол.
— Да не, Златуль, якое нам шампанскае? 3 роду не пілі яго! Мы б трохі водачкі выпілі, ці няма ў цябе?
— Есть, конечно! — Полянская сходила на кухню, куда отнесла початую бутылку водки. Виталя пил, отказавшись от вина. Вернувшись, она разлила по рюмкам спиртное, наполнив и свой бокал шампанским.
— Ну что же, мои хорошие, спасибо, что не отказались и пришли! Давно уже мы не собирались вместе! А ведь какие шикарные устраивали раньше посиделки! Говорят, как встретишь Новый год, так и проведешь! Хочется надеяться, все еще будет у нас и у деревни! А пока хочу пожелать вам здоровья и оптимизма! Наверное, это единственное, что сейчас может поддержать и помочь пережить зиму!
— Дзякуй табе, Златуля! А мы заўсёды жадалі табе толькі шчасця і здароўя. Табе і дзеткам тваім. Мы не раз з бабамі казалі меж сабой, цябе сам бог нам даслаў…
Они выпили и попробовали шампиньоны, а потом еще и мясо по-французски.
— Твае дзеўкі, Кірылаўна, сабяруцца ў цябе заўтра? Ці не, не заўтра, ужо сёння?
— А як жа, казалі, паспяць пазней і прыедуць, і дзеўкі, і ўнукі, ўсе будуць. Гэта ўжо нязменна! Кажуць: «Мама, гэта ў нас традыцыя такая ўжо!»
— Добрая традыцыя! Яны цябе не астаўляюць, на ўсе святы збіраюцца, у кожную нядзелю ў цябе. Добра, што радам. Добра, што не раз'ехалісь, як мае! — пожаловалась баба Рая. — Званілі ўчора, паздраўлялі! Дачка з Белгарада, сынок — з Санкт-Пецярбурга. К сабе завуць, крыкам крычаць, каб ехала к ім! А куды я паеду? Гэта ж другі край свету! Куды ж я без Гарноўкі? Я ім і кажу: паеду і памру! Хоць, канешне, здароўе ўжо не тое, сэрца баліць, без валідолу нікуды ўжо. Зіма — цяжкая пара. I вось, кажысь, і рабіць нічога не трэба, сядзі сабе чытай ці кіно гля дзі да наскі вяжы. Курак пакармлю, ката да сабаку, але ж так мутарна на душы. Глуха так кругом, добра хоць, што Цімафееўна з дзедам радам, зойдуць хоць калі, пагавораць. А як у санато рый паедуць — хоць воўкам вый. Гуз сядзіць у сябе, як мядзведзь у бярлозе, і не выходзіць, мабыць, нікуды. Сасед толькі твой, Златуля, к яму бегае. Да на матацыклу за віном ездзілі ў другую дзярэўню, пакуль во на днях не перакуліліся недалёка ля Гарноўкі, у канаву з'ехалі. Бутылкі віна пабіліся, Валерык нагу звярнуў, жонка прыехала, лячыла. Матацыкл чуць дацягнулі, не работае, казалі. А ў аўталаўцы ж ні віна няма, ні водкі. I купіць няма дзе! Віталіка твайго, Златуля, прасілі купіць, бо засталіся б без гарэлкі на Новы год. Бачыла, свеціцца твой сусед, мо з Валерыкам і п'юць. Не дружыш ты з ім, Златуля?
— Нет, как-то никак мы с ним не найдем общий язык. Виталя общается с ним, а я нет, и, кажется, мы оба не особенно от этого страдаем. Рядом есть хоть кто-то живой — и то хорошо и ему, и нам! — ответила девушка и снова наполнила рюмочки, глядя на старушек и чувствуя, как тепло становится на душе.
Просто сидеть рядом с ними, слушать их певучую неторопливую речь было таким счастьем для нее. Она смотрела на их морщинистые лица, выцветшие глаза, в которых еще не потухли огоньки жизнелюбия, и понимала, как же это здорово быть среди них, одной из них.
— Ну что же, давайте выпьем? Давайте выпьем за мужчин нашей деревни! — с улыбкой предложила Злата. — Их не так много, но спасибо и за то, что есть!