Тенета війни

— За мною, — наказав Савка без привітань, смикнувши перо за вухом. — Там Чорний і Червоний вовк. Лихо суне.

***

Коли рипнули двері, Ярема знав, що то повернувся Яків — з Божою поміччю, після тривалих роздумів, він перекреслив вотум недовіри до Сірого Ордену та особисто прийшов визволяти з тюрми молодшого брата, аби...

То був охоронець. Просунув між ґрат буханець хліба та кухлик води, став, утупившись в Ярему з-під каптура, завмер.

— Чого треба? — спитав сіроманець, не приховуючи розчарування.

— Невеликої розмови.

Дивний холодний голос. Ярема наблизився до ґрат.

— Хто ти такий?

Чужинець був на голову нижчим, його лице приховував глибокий каптур. Виднілася сама тільки борода. Ні зброї, ні будь-яких відзнак на простому одязі.

— Можеш називати мене Рахманом. Таке нині моє прізвисько.

Ярема несподівано ударив по ґратах кулаком. Названий Рахманом не здригнувся, як і його голос.

— Давно не говорив зі справжнім вовчим лицарем, — сказав він. — Відданим пасинком Сірого Ордену та Ради Сімох.

— От і поговорив, — Ярема підняв хліб та воду й рушив до ліжка.

— Твій брат учинив правильно, — провадив Рахман. — Орден Проклятих має бути знищено. Ви йшли стежкою крові та болю занадто довго. Настав час зійти з неї та забути про її існування. Невже тобі ніколи не спадала ця думка?

Яровий поклав їжу та повернувся до решітки. Незваний гість опустив ліхтаря трохи нижче і у відблисках світла характерник побачив його білки: праве око Рахмана ніби розплавилося та стекло, завмерши кривою плямою десь на щоці, значно нижче від місця, належного для ока.

— Хто ти такий, аби базікати про долю Ордену? — з відразою спитав Ярема.

— Єдиний, хто має повне право на це, — відповів Рахман. — Доля Ордену — зникнути назавжди. Це мало трапитися давно. Люди, які пройшли стежками Потойбіччя та повернулися з прокляттям у крові, мусять загинути, аби жодна душа більше ніколи не повторила їхніх помилок. Стільки занапащених життів... Ти ніколи не замислювався про це?

— Черговий фанатик, — Ярема не збирався марнувати час на розмову. — «Літопису» начитався? Геть звідси, Рахмане, чи як тебе кличуть насправді. Твоє гнійне око схоже на сім'я, що необережний коханець пролив повз твого чорного рота.

Почувся протяжний скрегіт. За кілька секунд характерник зрозумів, що то сміх.

— Дякую за розмову, шляхетний пане Яровий, — Рахман раптом плюнув йому в праве око.

Ярема замружився, вибухнув лайкою, ударив по ґратах у сплеску люті, не почувши останніх слів Рахмана:

— Ти це око втратиш. А другим споглядатимеш передсмертну агонію проклятого Ордену, — і гість у каптурі пішов геть.

Характерник витратив частку води, аби промити око, ще кілька разів копнув по ґратах, не в змозі зрозуміти, хто це, в дідька, приходив і навіщо. Дикий, беззмістовний діалог. .. Чи знову марево? Скільки він не спав? Від самої Білої Церкви — це, напевно, дві доби, не менше. Але ж хтось приніс їжу... Думки сплуталися, з буханцем хліба прийшла приємна важкість у шлунку і тягуча поволока на очі.

Зазвичай Ярема спав, закинувши руки за голову, аби зайві думки сповзали долі. Втиснуте між трьома стінками ліжко не дозволяло ані закинути руки, ані випростатися на повний зріст, бо впиралися ноги. Єдиною можливістю вмоститися на вузькому ліжку було згорнутися калачем на лівому боку, на правому заважали коліна. Шляк би трафив ці катакомби, їхніх зодчих і Якова зокрема!

Характерник скоцюрбився на пропахлому гниллю солом'янику. Інфантильний брат і божевільний незнайомець ніяк не йшли з думок, бо, холера, тут неможливо було закинути руки за голову.

...Він біжить другим поверхом родинного маєтку, розлючений та зосереджений, зазирає у кожну шпарину, залазить під меблі, перевіряє шафки. У кулаку стиснуті знайдені іграшки. Здається, у цьому кутку він ще не дивився! Але тут порожньо. Лише тоненька павутинка й полохливий павучок.

Нещодавно Яремі виповнилося п'ять років: тато подарував на день народження велику коробку розфарбованих іграшкових козаків. Кожен був унікальним, мав власний однострій та зброю: стрілець, вершник, кошовий, гетьман, бунчужний, писар, обозний... Не встиг Ярема награтися, аж Яків забрав та заховав солдатиків.

— Ти що, дівчисько, ляльками бавитися? — спитав брат глузливо.

— Це не ляльки, а козаки! — відповів Ярема у сльозах. — Такий дорослий, а такий дурний!

Яків був старшим на п'ятнадцять років і зовні нагадував радше дядечка, аніж старшого брата, проте поводився, наче вуличний бешкетник.

— Ти обізвав мене дурним, — Яків розвів руками. — А я тільки хотів розповісти, де шукати твої дівчачі ляльки... Але через образу не скажу.

— І не треба! Сам усіх знайду! І вони не дівчачі!

Він шукав три доби по всіх закапелках, від льохів до горищ. З дванадцяти солдатиків знайшлося десять, капелан і гармаш були втрачені назавжди.

— Це ти Ярема?