Тенета війни

...Йому десять, він отримав першу клямру, але вдома ніхто не привітав — сестри відпочивали на курорті, а Яків роз'їжджав із мамуньо по високих домах Правобережжя: пані Ярова, із властивою їй наполегливістю, допомагала первістку з потрібними знайомствами, торуючи доріжку юного політика, а молодший син, що став джурою сіроманця, на тлі цих величних перспектив просто загубився.

— Гей! Ти Ярема?

...Шістнадцять років, перший різдвяний вечір у ролі лицаря Сірого Ордену. Ярема розповідав про свої осінні пригоди — те, що дозволено було розповідати, — мамуньо і сестри заворожено слухали, інколи зойкаючи та похитуючи головами, а коли він завершив, Яків із позіхом повідомив, що має новину: наступного року він увійде до

Червоної ради одним з повноправних делегатів Галичини замість стариганя Білецького. Заява здійняла фурор, овації та кілька тостів поспіль, куди там характерницьким оповідкам...

— Яремі! Ярему! Яреми! Яремо!

Хтось безперестанку пищав тоненьким неприємним голоском. Ярема протер очі та роздивився у темному кутку два бузкових вогника.

— Хто це? — йому здалося, що він бачить сон.

— Ти Ярема Яровий?

— Я... А ти що таке?

Вогники блимнули й згасли. Ярема почухав макітру, повернувся на правий бік, вилаявся, знову влігся на лівий та забувся тривожним сновиддям.

...Сильвія. Мигдалевидні очі, чорне волосся, гострі вилиці, перлові ікла та біла шкіра. Її погляд, жести, усмішка, запах... Її розуміння! Які шанси на кохання між босорканею та характерником? Може, це відповідь небес на його богохульства — заручитися з чужою дівчиною із рідних країв, аби за кілька тижнів знайти споріднену душу на чужині?

Безперечно, він міг помилятися. Може, то було не кохання, а тимчасова пристрасть, що спалахує під час великого напруження між різними людьми. Скільки вони були разом? Не більше двох діб. Може, то їхні звірині начала підсвідомо тягнулися одне до одного? Може, між ними нічого не складеться, і вони виявляться чужими... Але Сильвія вартувала цього ризику.

Його розбудили лоскотом під пахвами.

— Малюче, вставай, — повторював уперто знайомий голос. — Вставай, ну!

— Щезнику?

Шляхтич покліпав очима, але Чорнововк не зник. Стояв прямо над ним зі смолоскипом і тряс за плечі. Не марилося!

— Тікаємо, — наказав Северин. — За мною. Хутко!

Ґрати і двері камери було розчахнуто.

— Як ти...

— Потойбіч, — перебив Чорнововк. — Розмови потім. Спочатку виберемося.

Орден улаштував втечу! Скніти під землею в очікуванні помилування від зарозумілого старшого брата? Чорта лисого!

Їхні кроки відбивалися луною. Катакомби виявилися справжнім лабіринтом, але Чорнововк біг упевнено, без роздумів звертаючи на перехрестях. У тьмяних коридорах зі скупими ліхтарями двома рядами вишикувалися зачинені двері — скільки бранців ховалося за ними? Скільки серед них може бути сіроманців?

За кілька хвилин вони дісталися невеликої зали, що слугувала вартівнею. Десяток кремезних сердюків лежало на підлозі у різноманітних незручних позах.

— Скоро очуняють, — сказав Северин, відчиняючи одну зі скринь. — Хапай свої лахи та гайда звідси.

Ярема ледь не забув про черес і батьківський пірнач — радість звільнення геть затьмарила розум!

Через вузьку темну кишку до довгих кручених східців. Кілька хвилин штопором угору — пригадалося, як вели тут із зав'язаними очима — від нескінченного повороту запаморочилося, рипнули двері, якась комірчина, ще двері, і притлумлені хмарами промені сонця різонули по очах. Шляхтич спинився, засліплений і безпомічний. Чорнововк узяв його під руку та провів до лави.

— Поки зір звикає, я приведу коней.

Ярема оговтався на ґанку невеликого двоповерхового будинку, що ховався на Андріївському узвозі. Старенька стріха, обплетена виноградом огорожа, на клумбі палають останніми вогнями айстри — справжня міська пастораль! І тут ховають вхід у легендарні катакомби?

Северин привів Шарканя та засідлану гніду кобилицю.

— Позичив у стайнях сердюків, — Чорнововк погладив гніду між вух. — Ти як, оклигав? Верхи зможеш їхати?

— Братику, я просто кілька годин стирчав у темній камері, — Ярема хвацько застрибнув у сідло. — Мене навіть не катували. Довго шукав?

— Забіла повідомила адресу, — на мить Северин запнувся. — А Павич підказав з усім іншим.

Отже, ті бузкові очиська у кутку йому не наснилися.

— Раз на рік і від двохвостих буває зиск, — посміхнувся Ярема. — Куди прямуємо?

— Униз, до Контрактової.

Містяни завзято святкували обрання нового гетьмана: випивали, співали, танцювали, гойдали порожні діжки — ніхто не звернув уваги на двох вершників, що прогриміли узвозом вниз.

Неподалік готелю «Діамантовий палац» їх чекали троє.

— Енею! Варгане! Павичу!

Ярема вельми розчулився, що всі старі друзі зібралися, аби визволити його. Троє миттю була захоплені в обійми.

— Ох, братики! Дякую, що порятували...

— То Щезник рятував, — просичав Гнат і першим вирвався на волю. — Ми навіть не знали, що тебе рятувати треба!

— Нас привів Павич, — Пилип вужиком вислизнув геть.

— Червоний вовк, — посміхнувся Савка та охоче залишився в обіймах.

— Варгане, а де твоя коса? — спитав Ярема. — І що з обличчям?