Тенета війни

— У будівлі два великих входи, на півночі й півдні, — . повідомив Гнат. — Коли багато вантажу, зазвичай відчиняють обидва. Тому ти заходь з півночі та відволікай увагу, а я прийду з півдня та вдарю у спини.

Пилип мугикнув і вдихнув носом повітря.

— Семеро.

— Шевальє не обманув, — Гнат визирнув з-за рогу. — Тих, що тягають з воза клунки, не шкодуй.

Ті самі троє, що везли його до Києва, а потім до табору Ярового. На руці й досі лишався подарунок одного з них, чорний зарубцьований поріз від срібного ножа. Інші троє курили, відпускали жарти та вдавали, що охороняють склад.

— Тільки миршавого виродка, що командує, не чіпай — він мій.

Мармуляд длубався у зубах нігтем мізинця та гортав газету, геть не звертаючи увагу на підлеглих.

— Йду з півночі. Зніму двох. Можливо, ще одного. Потім сховаюся, — підсумував Пилип.

— Далі вийду я.

Гнат скрадався швидко й упевнено. Він безліч разів охороняв цей склад, коли надходила особливо цінна контрабанда, та чудово знав, куди бандити сховаються і звідки стрілятимуть: лишалося тільки дочекатися Пилипа.

І за кілька хвилин він з'явився. Наче легендарний скіфський воїн, Варган вийшов із напнутим луком, поцілив одного, спокійно випустив наступну стрілу і зник до першого пострілу у відповідь. Двоє мугирів з пробитими шиями з гуркотом випустили вантаж і гепнулися на землю; решта стрибнула в укриття та відкрила вогонь. Те, чого Гнат і чекав.

Він навідмаш прорубав голову першому, метнувся далі та простромив спину другому. Крутнувся, розсіваючи з шабель криваві зернята. Двоє бандитів — один із них порізав йому руку в лісі — обернулися на звуки та встигли побачити обличчя свого вбивці. Мармуляд, блискавично оцінивши розклад сил, кинувся навтьоки, але дорогу йому заступив Пилип. Бандит відкинув піштоля та гепнув на коліна з піднятими руками.

— От невгамовний виродок, — із захватом озвався до Гната. — Шевальє казав, що тебе вбили! Невже з того світу витурили?

— Ти прийшов до Уляни, — сказав Гнат, поводячи у повітрі близнючками.

— І пальцем до неї не торкнувся! Хотів лише висловити співчуття як твій військовий побратим, не більше...

— Ти зруйнував мій шлюб, — продовжив Гнат.

— Будьмо відвертими, — Мармуляд кахикнув. — Ти сам його руйнував... А я лише показав кілька світлин. Бо ж думав, що ти сконав!

— Ти погрожував моїй родині, — Гнат наблизився до колишнього товариша і дивився на нього згори.

— Я просто виконував накази Шевальє! — зарепетував Мармуляд, приклавши руки до голови. — Хочеш помститися? То приріж його! Він лиходій, а не я!

— Уже прирізав.

— Що? Що ти... Жартуєш? — Мармуляд повернув обличчя до Пилипа. — Він жартує?

Таврієць похитав головою. Бандит обернувся до Гната саме коли близнючки перетворилися на ножиці навколо його шиї.

— Зараз я тобі покажу, як це сталося, — сказав Гнат.

Мармуляд посірів і заговорив швидко-швидко, ковтаючи слова:

— Не тре. Гнате. Про. Мій старий друже. Війну разом. Без Шевальє. Візьмемо його все. Всю грошву! Статки. Ти візьмеш. Головний! Ти! Я підказувати! Буду. Прошу. Не вбивай. Не хотів.

— Усе сказав?

— Ні, ні, ще не...

Шаблі смикнулися. Слова Мармуляда захрипіли у подвійному порізі, потекли червоними струменями, розчинилися, непромовлені, назавжди. Це тобі за Уляну, наволоч.

— От і все, — Гнат витер зброю об одяг бандита та закинув близнючок за спину. — Тепер можна й призначенців чекати.

На душі стало порожньо і легко. Нарешті він зробив щось гідне!

Гнат забрав свого срібного ножа, підняв Мармулядову газету, пробігся очима та скрушно зітхнув. Трясця! Вбивство бандитів було мізерним у порівнянні з тою шкодою, якої він накоїв.

Бойко сплюнув, відкрив одну з контрабандних коробок і гукнув Пилипу:

— Коньяк будеш? Французький. Шістдесят років витримки.

— Може, краще заберемося звідси? Сердюки на постріли прибудуть.

— Сюди ніхто не прийде, брате. Всі знають, кому належить цей склад. Точніше, кому належав... Загалом, пострілів тут не чують.

— Он воно що.

— Поглянь на це лайно, — Гнат кинув йому газету. — Моя робота.

У свіжому номері «Вісника» описували жахливий замах на кандидата Ярового, скоєний характерником. Про сам інцидент ішлося тільки у перших двох реченнях, далі колонку присвятили нещадній критиці Ордену, що остаточно втратив людську довіру.

— Ти справді намагався вбити Якова Ярового? — підняв брови Пилип.

— Ні, — Гнат шаблею збив корка. — Шевальє наказав викрасти якісь документи у таборі. Заліз до намету, там мене мало не пристрелили, пощастило втекти. От і вся історія.

— Дивно. Тут пишуть, що підозрюваного затримали.

— Не знаю, кого вони затримали, та мене не наздогнали. За зруйновані мрії! — Гнат смачно приклався до пляшки. — Гарне пійло... Щоб я луснув! Забув спитати Шевальє, чи не зі Жмеринки він насправді.

Гнат з насолодою вижлуктав третину пляшки, витер губи та повернувся до Пилипа.

— Тепер твоя черга розповідати, як усе покотилося в пекло. Невже та стаття про тебе була правдою?

Не встиг Пилип відповісти, як на складі з'явився третій гість, повідомивши про своє прибуття гучним чханням.

Характерники здивовано витріщилися на нього.

— Ти як нас знайшов? — спитав Гнат.