Тенета війни

Це Пилип мав би лежати мертвим. Якби він покінчив з життям завчасно, то Воропай був би живий та, напевно, перехопив би розмову Шевальє та Кривденка, і все пішло б інакше. Але Пилип боягузливо сховався за вигадкою про останній обов'язок — ось до чого це призвело! Все це на його совісті, починаючи від тих чотирьох нещасних, що він загриз на Острівній війні.

Варто розіслати останні листи друзям. Але... Що написати? Про те, як він приховував таємницю, за яку давно мали вбити? Про те, як удаваний розумник коїв одну помилку за іншою?

Ні. Нехай вони запам'ятають його іншим. У їхніх спогадах він залишиться кращим, ніж був насправді.

— Прощавайте.

Пилип приклав дуло до скроні. Згадав квітуче поле, пахощі степу, мамині вінки. Згадав спалену домівку, ніч срібної клямри, аркан біля дуба Мамая. Згадав Майю, літні прогулянки, довгі ночі, її усмішку.

Друзі. Війна. Самотність. Звір. Чи переміг він його насправді? Чи то був черговий обман? Байдуже. Тепер — байдуже.

Він натиснув гачок.

Постріл оглушив, праву частину обличчя та руку роздерло болем. Хіба смерть має бути такою болючою?

Він вдихнув, кліпнув очима, поворухнувся та з відчуттям глибокого розчарування збагнув, що досі живий. Від пострілу дуло піштолика вибухнуло.

— Клята продавчиня, — прохрипів Пилип та на все горло заволав: — Щоб тебе, лярвисько, розпердолило!

Сіроманець підніс до обличчя пальці: почорніли від пороху, нігті й фаланги навдивовижу збереглися. Скроню посікло дрібними уламками срібла, а верхній шматок вуха відірвало й пожбурило у невідомому напрямку. Нестерпно смерділо паленою шкірою та горілим волоссям. Почуваючись найбільшим у світі дурнем, Пилип угамував кровотечу чарами, так-сяк промив рану та наклав цілющі мазі.

Звір, напевно, луснув би від реготу. Треба ж бути таким невдахою! Не зуміти навіть застрелитися... Чому він, телепень, жодного разу не випробував зброю?

Каурий кінь Воропая осудливо поглядав, як Пилип копирсається у саквах Джінджика, але стояв сумирно. У сумках не знайшлося ані запасного піштоля, ані срібного ножа. Пилип зітхнув. На душі лежала гірка образа за невдачу, а топитися, вішатися чи вигадувати інший спосіб самогубства він не хотів — як і не бажав відступитися від свого рішення. Пилип хвилину збирався з думками, а потім торкнувся теплої кори та надиктував Басюзі послання.

— Нехай мене судить Рада Сімох осавул. Я не тікатиму і готовий прийняти смертну кару, — завершив зізнання Пилип. — Чекаю ваших наказів. Нехай Мамай допомагає.

Він надіслав скарбничим назву дуба, де лежав мертвий Воропай, трохи вагався, чи варто переслухати отримані листи, та зрештою вирішив, що доки серце б'ється, він має тримати пошту в порядку.

Його чекало повідомлення від Енея.

«Я скоїв величезну дурню, брате. Ти мене попереджав, але все так безглуздо склалося... Я мав би розповісти раніше. Але нехай, сам винний! Зараз іду до «Нічної Мавки» зітнути кілька голів. Мабуть, живим мені звідти не вибратися. Наглядай за моєю родиною, добре? Уляна тебе поважає. І малому такий учитель буде значно кращим за безголового батька. Дякую, брате... Нехай Мамай допомагає»

Пилип коротко розсміявся. Виховувати джуру? Наглядати за чиєюсь родиною? Хіба що з того світу — якщо його поховають у них на подвір'ї.

Отже, Еней досі живий та знов у халепі. Прямує саме туди, де могли вбити Качура. Зумисно йде на смерть! Йолоп, справжній йолоп, просто викапаний екземпляр для енциклопедії йолопів.

Пилип вагався недовго. Поки Рада Сімох не відповіла, він міг зробити бодай щось корисне. Характерник востаннє попрощався з братом Джінджиком, попрощався з Бураном, застрибнув у сідло каурого та помчав до Києва.

***

Тарасик так добре порався з обов'язками дядька, що коли Дмитро зміг повернутися за шинквас, то залишив небожа помічником.

— Дівки тут гарячі, тільки одружуватися з ними — зась! — напучував дядько. — Твоя мамка мене за таке колесує. Тому грай, кого хочеш, та не оженися. І не переплачуй!

Але нічні мавки, ніби змовившись, не звертали уваги на молодого шинкаря і на його обережні натяки холодно відповідали, що не можна псувати робочі стосунки.

— З охоронцями, значить, псувати робочі стосунки можна, — обурювався хлопець, укотре протираючи чистий шинквас.

Він готувався до нового робочого дня, міркував над примхами лихої долі (працювати у домі розпусти і не спати з хвойдами — чи варто взагалі тут працювати?), коли до борделю завітав неочікуваний гість.

— Пане Бойку? — здивувався Тарасик.

— О, жовторотику, — Гнат посунув до нього. — Пропоную угоду: ти чесно кажеш, де Шевальє, а я залишаю тебе живим і неушкодженим.

— Пан унизу, як завжди, — закліпав Тарасик.

Очі почервоніли від репнутих судин, оселедець розхристався, вуса стирчали вусібіч. Юнак ніколи не бачив сіроманця таким божевільним — навіть коли той налигався до безпам'яття.

— Не намагаєшся мене обдурити, га?

— Ні, що ви! Я ніколи не брешу!

— Дарма. Дай-но мені двійко лез, які більші.

Тарасик хутенько виклав на шинквас усі ножі, що мав. Характерник зважив пару найдовших на долонях, підкинув і рушив до казино, але дорогою обернувся:

— Мій борг за випивку сплачено, еге ж?