Тенета війни

Звір заблокував його удар і двома стусанами зацідив у печінку та сонячне сплетіння. Пилип хекнув та відповів ліктем у борлак. Звір захрипів, відсахнувся, спіткнувся, а характерник напосідав: поміж ніг, під коліно, повалити, придушити, бити, бити, бити, в підборіддя, в лоб, у ніс, удар, іще удар, вибиваючи зуби, ламаючи вилиці, заганяючи хряща в мозок, мало не ціпеніючи від жаху, бо власноруч нівечив своє обличчя, але насправді то був Звір, клятий багряноокий Звір, чий голос глузував, підбурював та дратував, Звір, який перекреслив його життя, Звір, який мав загинути назавжди й остаточно, і Пилип невпинно бив у помсті за біль, страх, відчай та приреченість на самотність до кінця днів, бив, як ніколи і нікого.

Мабуть, він щось кричав. Кров кипіла. Він знищував і руйнував, руйнував і знищував, а коли сили скінчилися, ворог не дихав. Потовчені кісточки кулаків боліли, але Пилип, сп'янілий від перемоги, якої прагнув роками, насолоджувався болем, наче заповітним трофеєм. У кривавому місиві, що було його обличчям, згасали багряні очі. Він переміг.

І коли характерник хрипко розсміявся, ворог здригнувся та прошепотів:

— Ми — одне.

Сталевими лещатами він обхопив шию Пилипа; повітря раптом зникло; кінцівки безвільно повисли; відчуття спалахнули та згасли.

Темрява.

Липень — лаванда та...

Він отямився на світанку в заростях високої осоки. У скронях паморочилося. Від осіннього холоду тіло заціпеніло, але корилося його волі. Він підняв руку, обережно зігнув пальці. Перемога... Характерник сів, покрутив шиєю, пробіг долонями по обличчю, випростався та озирнувся.

Ледача річка, пожовклий ярок, зорана боротьбою земля і чиєсь тіло неподалік. Від тіла плив запах нечистот і крові. Запах смерті. Хотілося відвернутися, не бачити, піти геть та ніколи не знати, хто там лежить. Пилип наблизився: у замерзлій багнюці розпростерся Олекса Воропай, голий, випатраний, у крові й рештках хутра.

— Брате!

У роздертій горлянці біліла кістка. З живота, немов кубло мертвих змій, навсібіч стирчали перегризені кишки. Пилип упав на коліна.

— Пробач, брате...

Очі різонуло розпачем. Пилип заридав, не в змозі спинитися, кожен погляд на мертвого Джінджика перехоплював подих та вивільняв нові сльози. Він оплакував Олексу та інших убитих, Майю та втрачене кохання, плакав за собою та життям, якого так і не відбулося, плакав, бо ніколи не дозволяв собі сліз.

Чи плакав би за ним Воропай? Байдуже. Його смерть на совісті Пилипа. Бодай несвідомо, бодай у безпам'ятстві. .. Жодна перемога тепер нічого не важить.

Він обережно торкнувся руки побратима: холодна, наче камінь. Отже, вони пролежали тут майже добу. Пилип обережно закрив очі Олекси, намагаючись не дивитися на перекошений в агонії рот. Відійшов до річки, пірнув, змиваючи з себе власну й чужу кров. І тільки після цього збагнув, що голос у голові зник. Звір зник... Але якою ціною?

Він борсався у крижаній воді, доки ногу не схопило судомою. Пилип вибрався на берег і, як міг, омив тіло побратима; по жалобному іржанню розшукав коня Воропая; знайшов у саквах вбрання. Одягнувся, потім довго бинтував подерту мертву плоть, опісля невміло вбрав небіжчика — задублі кінцівки не бажали коритися.

— Пробач, брате...

Пилип застрибнув верхи (після його низенького Бурана кінь Воропая здавався височенним), перекинув тіло через сідло та поїхав у пошуках дуба, де під кривавим місяцем зомлів. Дерево знайшлося за милю.

Дивно, чому Звір так довго біг, а потім став до бою? Чи він напав на Олексу, і Воропай, збагнувши, що сили нерівні, вирішив тікати? Мабуть, так воно і трапилося. Пробач, брате...

Характерник обережно поклав небіжчика під дубом, уклав до рук бартку, поклав на очі по червоному листочку.

— Стрінемося по той бік.

Та рушив до іншого мертвого.

Навколо Бурана застигла велика темна пляма крові; круки виклювали очі та найсмачнішу плоть. Його вірний друг, який був поруч усі ці роки, який ніколи не зраджував і не боявся... При погляді на Бурана відчуття безпросвітної самотності накрило Пилипа саваном.

Сакви зникли: певно, хтось від дороги помітив та вирішив привласнити. Забрали навіть дрантя, лишили тільки лук зі стрілами — їх чомусь не чіпали, крім тих, що мали срібні наконечники, — та черес, який старанно втоптали в землю. Колись люди боялися наближатися до речей характерника, але ті часи минули...

Обличчям ковзнув сонячний зайчик. У траві Пилип знайшов непомічений мародерами піштолик. Що це, як не знак?

Без голосу в голові було дивно, порожньо та напрочуд спокійно. Ніхто більше не ставив під сумніви його рішення, ніхто не глузував з його планів. Пилип дістав із бруду черес, ретельно вичистив клямри, застібнув на поясі. Закинув сагайдак і лук за спину, поправив завеликий на нього одяг, підійшов до дуба та сів по інший бік від Олекси.

Вони мали вдвох попередити Орден про Енея та спинити його, разом дізнатися долю Качура... Але вбивство Джінджика перекреслило це. Певно, більш ніж за добу Еней скоїв усе, що планувала для нього Таємна варта. Ось і весь нікчемний здобуток довгих розслідувань брата Варгана...