Тенета війни

— Шановне панство, слухайте мій перший наказ, — Яків здійняв булаву догори. — Я, гетьманською волею, підтримую вотуми недовіри Червоної та Чорної рад! За державну зраду я відкликаю грамоту, даровану Тимішем Хмельницьким Сірому Ордену, скасовую та забороняю його службу державі, забираю всі права й привілеї вовчих лицарів та оголошую їхню діяльність поза законом!

Северин відчув, що його зараз знудить.

— Стійте! Так не можна, — скочив Панько. — Дайте нам слово захисту! Ми маємо право!

— Слово захисту ви отримаєте в суді. Кожен сіроманець відповість перед законом за свої діяння. Варто! Наказую заарештувати вовчих осавул, — завершив гетьман.

Гвардійці підняли рушниці; у відповідь Данилишин, Басюга, Яровий та Колодій вихопили шаблі. За мить двоє гвардійців перейшли на бік Ради Сімох — то були призначенці, чиї рушниці тепер дивилися на інших гвардійців.

— Не займай!

Загуло від криків. Сусіди осавул тікали зі своїх місць, спалахували камери газетярів. Проходи заповнили десятки озброєних чоловіків у чорних одностроях з білими хрестами — рікою вони стікалися до характерників і ставали навколо гвардійців із рушницями напоготові.

— Складіть зброю!

— А ви ще хто такі? — проревів Микола Яровий.

— Це новий загін Таємної Варти, хорти Святого Юрія. — відповів із залу незнайомий Северинові чоловік. — Вони мають право заарештувати вас й озброєні срібними кулями. Тому підкоріться, панове, не погіршуйте становища.

— Та чорта з два ми підкоримося твоїм вилупкам, Кривденку, — навіть у цей час Данилишин залишався вірним собі й каптура не скинув.

— Вислухайте наші докази! — закричав Панько, розмахуючи папірцями, наче прапором. — Таємна Варта і Православна Церква зумисне провели кампанію дискредитації Ордену! Нас оббрехали!

— Вас заарештовано! — урвали його вояки з білими хрестами. — Негайно складіть зброю!

— Спокійно, — Корній сховав шаблю та ступив уперед з порожніми руками. — Спокійно, панове! Не треба кровопролиття. Опустіть ваші рушниці та дайте нам слово.

— Останнє попередження! Інакше ми відкриємо вогонь!

— Не займай!

Перший постріл пробив голову Колодія, слідом за ним упав Панько, і численні докази змови вкрили його паперовим саваном. Яровий та інші призначенці кинулися до бою. їхні шаблі прокосили гвардійців і божих воїнів, але ряди чорних мундирів із білими хрестами були значно численнішими. Під постріли, дзвін сталі та крики вмираючих у залі почалася паніка.

Савка розпачливо завив, але Северин навіть не глянув на нього, його погляд прикипів до трагедії біля трибуни.

Бій тривав недовго. Впав заколотий у серце Басюга, Данилишина пронизало кілька срібних куль. Яровий бився з ведмежим ревінням; Іван перекинувся на вовка, невловимого та смертоносного; Віра змахнула руками, і нападники заверещали, а з їхніх тіл випнулися кров'яні списи. Хорти конали, та їх було забагато.

Северин остовпів від жаху, немов то було перше побоїще на його очах.

Яровий, наче гірський велетень, упав на землю під навалою чорних мундирів; гвардійці-призначенці лежали, їхні білі одяги заплямувало червоним; чорний вовк завмер посеред проходу, його боки судомно здригалися; Віра кинула останній погляд — просто в очі Северину — за мить її груди прошили кулі.

Він мав бути там, серед них!

Довге волосся Забіли розсипалося підлогою й просякало кров'ю, ніби розлите на снігу червоне вино. Старий Чорнововк упав поруч неї, стулив очі та помер. Його тіло почало останнє перетворення.

Люди волали навалою біля виходів, забувши про свої сани й титули, оскаженіло билися, чавилися та кусалися за право вирватися назовні. Трибуна стояла порожньою. На місці Ради лишилися мертві тіла, зброя і патьоки крові. Северин озирнувся: Савка зник, натомість до нього мчали кілька божих воїнів.

Стрибнувши у Потойбіччя, Чорнововк гепнувся з висоти третього поверху на пошрамовану ногу. Одяг запорошило попелом, кунтуш, пам'ятний подарунок Захара, репнув на спині, а від болю перед очима спалахнули вогники. Проте біль не затьмарив видовища, яке він міг уявити хіба у найгіршому жахітті: щойно на його очах знищили Раду Сімох осавул.

Розділ одинадцятий

Майя сміється, біжить босоніж уздовж берега, ноги розбризкують краплі води. Чорне волосся майорить шовковими стрічками. Він кричить їй навздогін, але Майя не озирається, не спиняється, допоки не зникає. Майя...

Темрява.

Літній степ. Буяє напоєне сонцем зілля. Густе пряне повітря дихає полином, м'ятою та чебрецем. Під стрекотіння незримої комашні вітер грає брижами на безмежному трав'яному морі — пливи куди завгодно, черпай сили звідусіль, пливи до самого небокраю, пливи, доки вистачить наснаги...

Вони з мамою приходили до літнього степу щомісяця. Мама збирала квіти й трави та чарами перетворювала їхні стебла на доладне коло вінка, яким прикрашала своє довге волосся кольору свіжої соломи, а він усотував степову волю, гасав навколо та зривав усе, що впадало в око, навіть чортополох, а мама зі сміхом приймала його знахідки.

— Ох, Липо, ну й бур'ян ти знайшов! Долоні не подер?

Тільки мама називала його так.