Тенета війни

Найбільше він любив серпневий вінок. Серпень — дике жито і маки.

Пилип захоплено спостерігав, як червоні квіти спалахують між золотистого колосся, як тріпочуть у найменшому русі, починають кровоточити, як синє небо без жодної хмаринки розколюється чорним проваллям, мама зникає і чується гарчання позаду: багряними очима на нього дивиться світло-сірий вовк. Пилип переступає з ноги на ногу, і розуміє, що то лапи, а сам він — такий само вовк.

Багряні очі кліпають. Примружуються.

Не бажаю битися з тобою.

— Тоді я переможу значно швидше.

Шанс покінчити зі Звіром. Він роками чекав цього. Він не програє.

Вовки зчепилися поглядами, загарчали, затисли вуха й закружляли посеред чорної пустки.

У цьому бою не буде переможця, Пилипе.

Звір кинувся на нього, характерник легко ухилився та роздер іклами пустку, де мить тому була горлянка нападника.

— Нарешті я знищу тебе.

Помиляєшся.

Пилип відповів, супротивник відстрибнув, ніби знав усі його рухи наперед. Звір повів мордою і нервово смикнув хвостом.

Той, хто візьме гору, не позбудеться іншого. Ти не можеш убити половину себе.

— Не вірю жодному слову.

Багряні очі спалахнули. Вовки стрибнули водночас, пащеки клацнули, удари лап зустрілися та розійшлися, як хвилі у шторм — наче вели танок.

Ти, Пилипе, брехун, який вірить у власну оману. Такі найнебезпечніші. Тобі вкрай потрібно кохати... та ненавидіти. Я обернувся ідеальним уособленням твоєї ненависті. Чи усвідомлюєш, що ненавидиш самого себе, Пилипе?

— Я примушу замовкнути тебе назавжди.

Такий вовчий герць зветься дзеркальним — обидва суперники розгадують дії одне одного та б'ються нарівні. Хижаки стрибнули, зчепилися і покотилися темрявою під гарчання заслинених пащек.

Мета твого існування сміховинна. Розповіді про Орден і державу не переконують навіть тебе самого. Справжній сенс у мені, Пилипе, але ти не бажаєш слухати.

— Твій сенс — убивати і втікати.

Відколи це погано? Не дати себе вбити. Злягатися з самицями. Насолоджуватися кожним днем. Не марнувати життя під столами з усілякою наволоччю!

— Живу, як бажаю.

Справді? Чи цю думку тобі увіпхали в голову, аби ти був слухняним побігайчиком і беззастережно виконував накази інших? Пригадуєш, як ходив джурою, Пилипе? То все від твого обожнюваного вчителя, який насправді...

Він дозволив Звіру патякати, аби той втратив увагу, вислизнув, крутнувся, вдарив хвостом по багряних очах і напав. Ікла вирвали кусок плоті. Перша кров!

Звір вищирився.

Непогано, Пилипе. Бачиш? Лють робить тебе могутнішим. А лють — це я. Думаєш, я спливаю кров'ю? Ні. Я її п'ю.

Характерник мовчки накинувся на нього і вовки покотилися знову, намагаючись вчепитися одне одному в горлянки. Запах крові затлумив розмову, не лишилося ані слів, ані думок, лише нестримна ненависть і жага вбити ворога, що роками отруював життя. Біль від поранень пульсував бажанням перемоги, смак чужої крові надавав сил, ривок, удар, ще удар, ухилився, контратакував, ікла вчепилися у горлянку, із хрускотом зчавили, ковтнули стогін, відчули струмені, що порснули з рани, гаряча кров ллється мордою, у голові паморочиться...

Звір конвульсивно смикнувся та вискнув. Спробував піднятися на лапи, але впав. Перемога! Але зненацька характерник упав за ним. Ніздрі лоскотав далекий аромат літнього степу.

Темрява.

Червень — квітуча ковила та ромашки.

Вибухнуло багрянцем та розлилося чорним ніщо. Перед сіроманцем стояв він сам, Пилип, з багряними очима. Нерівно зрізане волосся до плечей, неохайна щетина, заплямований кров'ю одяг. Пилип ворухнувся та відчув, що повернувся до людського тіла. Повільно вдихнув.

— Що, не вистачило? — всміхнувся він іншому. — Не втечеш.

Я не тікаю, Пилипе. У цьому бою не буде переможця.

— Я вважаю інакше.