Тенета війни

З балкону зала виднілася як на долоні: Рада Сімох розсілася неподалік трибун, гвардійці вишикувалися під стінами, потік гостей висихав, доки не лишилося вільного місця ані внизу, ані на балконах... За кілька хвилин церемонія розпочалася.

Оркестр заграв державний гімн, хор заспівав, присутні підвелися й поклали руки на серця. Долоня Северина торкнулася тьмяного золота ниток, якими на кунтуші було вигаптовано обрис Мамая. Очі бігли рядами людей. Можливо, Панько таки мав рацію — якщо навести докази змови перед усім панством, є шанс бути почутими...

Хор замовк разом з оркестром. Останні звуки прокотилися під куполом і зала зашаруділа, вмощуючись зручніше. На трибуну зійшов католицький архієпископ Мар'ян Дубровський — за традицією, кожного гетьмана висвячував голова його конфесії. Архієпископ розлого, із довгими цитатами латиною, мовив про святість Бога та влади, про самовідданість та служіння, про підлоти й переступи, про мудрість та справедливість, і так ще багато тягучих хвилин, аж поки на трибуні його не змінив невисокий чоловік у білому — Яків Яровий. Його появу зустріли оваціями, не востаннє завдяки тому, що промова архієпископа нарешті скінчилася.

Северин аплодував і розглядав Якова, не схожого ані на Миколу, ані на Ярему Ярових. Той шанобливо став на коліно; архієпископ благословив та поклав на плечі золотий ланцюг гетьмана. Під нову хвилю овацій Яровий підвівся та поклав правицю на Біблію. Зачитав клятву гарно поставленим голосом, який було чутно у всій залі — аж дивно для такого невеличкого чоловіка. Певно, потужний бас є родинною рисою Ярових, вирішив Северин.

Після присяги до Якова наблизилися маршалки Рад. Урочисто оголосили шановному панству про результати голосування та безсумнівну перемогу Ярового, після чого маршалок Червоної ради, мамулуватий та спітнілий, із поклоном передав Якову гетьманську печатку; маршалок Чорної, кульгавий і сивий, простягнув гетьманську булаву. Зала вирувала оплесками, коли новий гетьман підняв булаву над головою, спалахнули камери репортерів. Овації тривали хвилину, потім стихли: почалася промова.

— Моя мрія здійснилася, — сказав Яків Яровий. — Тепер я можу здійснити мрії українців і запевняю шановних присутніх, що зроблю це. Даю слово! Багато змін чекають нас попереду. Своїм найпершим наказом я доведу, що очікування не було марним, а голоси, віддані за мене, стали правильним рішенням.

Гетьман підняв над головою печатку.

— Ця печатка належала самому Богданові! Нею Хмельницький скріпив найважливіші документи нашої держави, один з яких — проголошення Українського Гетьманату. Печатка, що змінила історію! Історію не тільки нашої країни, а й усієї Європи, — Яків зробив паузу, доки оплески не вщухли. — Але вона також підтвердила документи, яким краще було не існувати. Їх було чимало, ганебних та прикрих, але зараз, пані та панове, я маю на увазі один із наказів Тиміша Хмельницького. Він був гідним сином свого батька! Ми вдячні йому за розбудову країни та багато звершень, а особливо гідне справжнього державника зречення булави перед обличчям смерті та наказ обирати нового гетьмана серед гідних. Але найвідоміша його грамота набула сумнозвісності...

Яків зробив паузу, аби всі зрозуміли, про що зараз піде мова.

— Болюче питання Сірого Ордену бентежить усіх. Це вже не вперше — нагадаю, що вотуми недовіри проти характерників намагалися висунути тричі: у тисяча сімсот тридцятому, тисячу сімсот вісімдесят шостому та тисячу вісімсот двадцять дев'ятому. Жодна з тих спроб не зібрала кворуму. Але часи змінюються. Вперше в історії Червона рада і Чорна рада успішно проголосували за недовіру до Сірого Ордену! Як не сумно мені визнавати, вони мали на те чимало резонів. За останні місяці нам відкрилася гірка правда, і попри небажання руйнувати звичну картину світу настав час прийняти її: вовчі лицарі зганьбили себе. Люди більше не вірять сіроманцям. Певно, кожен із вас картався питанням — чи потрібні вони сьогодні державі? Я маю відповідь.

У залі запанувала мертва тиша. Ніхто навіть кахикнути не наважувався. Багато хто дивився не на гетьмана, а на вовчих осавул. Северин завмер, свердлячи очима постать у білому.

— Ви знаєте, що я сам із сіроманського роду. Мій дід — один з Ради Сімох. Мій батько був характерником, — голос Якова здригнувся. — Тепер ви чекаєте, що я згадаю свого брата... Та віднедавна я більше не маю брата. Через мою тверду позицію щодо питання характерників він намагався вбити мене.

Охання прокотилося рядами.

— Сірий Орден переступив останню межу! — продовжив гетьман гучніше. — Адже замах на кандидата є державною зрадою!

— Що ти верзеш? — закричав Микола Яровий, скочивши з місця. — Що ти, гівно мале, верзеш?

Зал обурено загомонів. Раду Сімох миттю оточили гвардійці.

— Мені важко говорити це, — продовжував Яків, не зважаючи на дідовий демарш. — Але рідний брат, який хотів убити мене, тепер очікує на вирок у в'язниці.

Забіла озирнулася і глянула на нього. Северин збагнув, яку адресу вона назвала.