Читаем Тенета війни полностью

— Он воно що! Дрібна помста, — Ярема відступив і окинув брата новим поглядом. — Уперше в житті хтось посмів образити Якова відмовою!

— Отже, пригадуєш.

— Не вірю. Ти мудріший за це. Ти вищий за це. Навіщо...

— Велика влада вимагає великих жертв, — перебив Яків. — Бачиш, Яремо, знайшлися інші люди. Ті, що допомогли мені здобути перемогу. Вони зробили це за умови, що я не перешкоджатиму знищенню Ордена. Іронічно, чи не так? Ви могли допомогти замість них, коли я просив... І тоді б Орден розквітнув. Але ви самі привели його до загибелі, і я не збираюся вас рятувати.

— Не нас рятуй, а країну, телепню! — Ярема схопився за голову. І цьому зарозумілому дурню завтра дадуть булаву верховного гетьмана! — Дозволь нам допомогти!

— А що заважало допомогти раніше, Яремо? Пиха? Гордість? Ось куди вона тебе привела, — Яків махнув ліхтарем біля стін. — Думаєш, мені приємно? Ні! Але ти сам винен. Ти завжди заздрив мені. Я — старший, розумніший, успішніший... Вся увага і повага завжди були в мене. Коли ж я вперше звертаюся з проханням — найважливішим проханням у житті, Яремо — ти вирішуєш самоствердитися. Було приємно відмовити тому, кому заздрив усе життя. Чи не так?

— Ти сказився... Мені й на думку не спадало заздрити тобі! — характерник у розпачі ударив по ґратах, Яків відсахнувся.

— Я думаю інакше.

— Братику! — Ярема поспіхом шукав слова, аби достукатися до чужої людини, що доводилася йому кревним родичем. — Булава твоя. То думай як гетьман! Тебе попереджають про війну, а ти зводиш особисті рахунки.

— Так, булава моя, — погодився старший брат. — Тому робитиму, що вважаю за потрібне. Віддячу тим, хто допоміг мені... Я тримаю своє слово.

Він розвернувся та додав:

— Накажу, аби до раціону додали пристойного вина. Тобі доведеться тут трохи пожити. Але не бійся! З тобою все буде гаразд. Я не забуваю про рідних... Навіть якщо вони зрадили мене.

Заскреготали засуви.

— До дідька вино, Якове! Прошу, зупинись! Послухай! Низька стеля ковтала лемент.

— Не роби цього! Не знищуй Орден!

Господи Боже, знаю, я грішний. Я втратив віру. Пробач! Єдине моє прохання — дозволь достукатися до братового серця. Прошу. Допоможи.

— Хоч раз у житті послухай мене! Не знищуй нас! Не знищуй!

Двері зачинилися і запала глуха тиша.


***


— Вони готуються вбивати нас.

Його слухали без жодного зауваження; на превеликий подив Северина, після розповіді осавули зберігали спокій.

— Отже, маємо цілу мережу навчених вігілантів, які розраховують на гетьманську підтримку, — резюмував Данилишин — як завжди, у каптурі. — Я казав і повторюю знову: наші докази всім до сраки. Папірець Тиміша розірвуть, а нас кинуть у катакомби.

— Не згоден, — заперечив осавула скарбничих Панько. — Ми наведемо неспростовні факти змови Таємної Варти та Православної церкви проти Ордену. Мається кілька документів від Кривденка особисто. Все зібрано, все впорядковано — будь-який суд визнає нашу правду. Ніхто не переступить через такі докази! Юхим і Симеон зайшли занадто далеко, і моя доповідь розкриє очі всім присутнім!

— Якщо не змусить їх заснути, — буркнув Данилишин.

— Розгорнута брудна кампанія, що цілеспрямовано нищила нашу репутацію! — не звернув уваги Панько. — Гетьман ветує рішення, адже загальновідомо, що єдина умова грамоти Хмельницького — державна зрада! Цю умову не виконано. Вони не зможуть нас безпідставно звинуватити!

Данилишин зневажливо покрутив рукою та закурив свій смердючий тютюн.

— Та ще й Яків, мій старший онук, — пробасив Яровий із посмішкою. — Башковитий хлопець! Він не завдасть нам шкоди.

— Я чула зовсім інші слова з його вуст, — зауважила Забіла. — Мені він видається щирим ворогом.

— Не звертайте увагу на те, що він верзе для газетярів, я свого онука знаю, — відмахнувся Микола.

— Йому вже відомо про можливу війну? — спитав Басюга.

— Так.

— Яку ще війну? — втрутився Северин.

— Потім дізнаєшся, — старий Чорнововк гнівно на нього зиркнув. — Тихо будь!

Северину закортіло вцідити старому осавулі по пиці. Він уже давно не зелений джура, з яким дозволено так розмовляти!

— Хто б не став гетьманом, він має затямити, що рубати гілку, на якій умостився, — вельми погана думка, — вступив у розмову голова вартових Колодій. — Навіть дурень не робитиме цього, коли внизу чекає зграя голодних хижаків.

— Ви не розумієте, або не хочете розуміти, що Варта і Церква є нашими заклятими ворогами, які доклали забагато часу, зусиль та грошей, аби просто відступитися, — сказав Іван Чорнововк. — Вони підуть до кінця. У бажанні перемогти доказами ви посліпли! Жодних аргументів не почують, навпаки — нас звинуватять у наклепі. Державної зради не вистачає? Та вони вигадають її! Чи ви не бачите, куди вітер дме?

— Іване, ти завжди дивився на речі похмуро.

— Така у мене служба, Миколо. Ми розпізнали загрозу надто пізно. Якщо загони фанатиків чекають наказу, аби вбивати нас, то питання лише, коли він пролунає.

— Погоджуюся, — додав Данилишин. — Якщо підемо на інавгурацію, ми приречені.

— Які ж альтернативи? — Панько поправив окуляри.

Перейти на страницу:

Похожие книги