Тенета війни

— Тут срібло, — сердюк після жесту Якова збадьорився. — Здавайтеся без бою, пане лицарю, не змушуйте стріляти.

— Я відкидаю ці абсурдні звинувачення! — Ярема дивився тільки на Якова. — У мене є алібі та свідки.

— Тоді вам немає чого боятися, — мовив сердюк.

— Братику! Припини цю комедію і поговоримо як годиться.

— Ми поговоримо. Обіцяю, — Яків поплескав долонею по брошці з родинним гербом. — Особливо, якщо ти справді не винен.

— Поговорити треба негайно, потім буде запізно! — Ярема підійшов до брата впритул. Стрільці поклали пальці на гачки та прицілилися. — Чому ти такий упертюх?

— Бо я не певен, що можу тобі довіряти. Якщо чинитимеш опір, лише підтвердиш мої підозри, Яремо... І загинеш.

З цими словами старший брат безцеремонно відібрав його пірнач, а сердюк забрав шаблю та піштоля. Вперше у житті Ярема побачив на своїх руках кайданки. Далі була дорога, пов'язка на очі, довгий гвинтовий спуск у підземелля, безліч поворотів лабіринтом, камера, куди світло зазирає тільки з охоронцем, та очікування, очікування, очікування... Без неба та годинника, що його разом із чересом та рештою речей вилучили, Ярема втратив лік часу. Скільки минуло? Може, війна почалася, а про нього забули? Чи спливло не більше доби, а він просто божеволіє у темряві й тиші?

Оглушливо загриміли засуви, проквилили незмащені петлі дверей, в очі сипонуло світлом ліхтаря. Він закліпав. Принесли води? Ні, то був не охоронець — перед гратами стояв Яків.

— Привіт, брате. Вибач за виставу, але так було потрібно.

— Випусти мене.

— Обов'язково випущу. До речі, вітаю із заручинами! — Яків посміхнувся. — Можеш привітати мене навзаєм: сьогодні я був обраний новим гетьманом сто шістдесят сімома голосами. Завтра урочисто приймаю булаву.

— А післязавтра можеш її втратити! — скреготнув зубами характерник. Він мав досить часу обдумати своє припущення. — Коли вороги прийдуть із півночі, півдня та сходу водночас, Союз не захистить нас, гетьмане Яровий. Кожна держава виявиться сама по собі. Як вважаєш, скільки днів військо Січове зможе протистояти навалі Смарагдової Орди?

— Дід уже розповів цю байку, — скривився Яків. — Характерницькі казки. Ані військова розвідка, ані Таємна Варта не поділяють цієї параної. Схоже на вигадку, що має набити ціну Сірого Ордену, аби я не підтримав вотум недовіри.

— Єдина вигадка у цій історії — це причина мого арешту! Ось де вигадка, псякрев! — крикнув Ярема. — Я погодився на полон тільки через твоє слово, братику! Негайно випусти мене. Якщо ти не готуєшся до війни, то дозволь робити це іншим!

— Ти не по той бік ґрат, аби наказувати, — відказав Яків. — Я випущу тебе, коли матиму можливість. Зараз її немає. Ти опинився не в той час і не в тому місці, Яремо... Шкода, але таке трапляється. Розумію, умови тут не найкращі, але я накажу годувати тебе як годиться.

— Яка великодушність, братику... Мамуньо вже

знає, що її молодшого сина кинули у каземати за наказом старшого?

— Не прикривайся матусиною спідницею! — вибухнув старший брат. — За кілька годин до твоєї появи до мого намету прослизнув перевертень, якого я мало не підстрелив! І потім прибігаєш ти! Ніхто не вірить у такі збіги, брате, ніхто! Чи знову годуватимеш мене бриднями про те, що Орден поза політикою?

— Якби по твою душу справді прийшов сіроманець, ти б уже в домовині спочивав.

— Не сперечаюся, — охоче погодився Яків. — Мене встигли попередити про можливий замах. Знаю, що то був не ти, але напад остаточно довів, що грамота Хмельницького була помилкою. Я виправлю її.

— Що ти верзеш, Якове?

— Я підтримаю вотум недовіри, — мовив новий гетьман. — Це те, що я маю зробити. Те, чого чекають обидві ради. Те, чого прагнуть прості люди. Своїм першим гетьманським наказом я не розчарую їх.

— Господи Боже! Що за маячня? — Ярема не вірив, що перед ним стоїть рідний брат, син характерника. — Тобі чудово відомо, що Орден ніколи не влаштовував замахів на гетьманів чи кандидатів!

— Раніше не влаштовував, — виправив Яків. — А зараз, коли Орден у відчаї через утрату сили та впливу... Бозна, що на думці у проклятих шаленців.

— Не кажи так, наче ти віриш у це! Твій дід — сіроманець із Ради Сімох осавул. Твій батько був сіроманцем. І я ношу три клямри.

— Чи вірю я? — перепитав Яків. — Неважливо, у що вірю я, брате. Важливо, у що вірить моя держава.

— Залиш патетику для промов! Я знаю тебе, відколи ти перед дзеркалом прищі чавив.

Яків посміхнувся.

— Гарні були часи. Шкода, я того не розумів, натомість прагнув швидше подорослішати.

— Якове, — характерник зібрався з думками. — Ти знаєш, що Орден тут не винен. Ти маєш право вето. Скористайся ним! Не тому, що я прошу, а тому, що країна на порозі війни, справжньої війни! Я на власні очі бачив загони османів. Я особисто допитував їхніх офіцерів. Я слухав їхні плани на Тавриду. Додай одночасне вторгнення зі Сходу, і Гетьманат зазнає поразки! Дозволь нам захищати країну.

— Ти ще докоряєш мені патетикою? Ха! — Яків наблизився до ґрат упритул. — Колись я просив тебе про допомогу. Десь півроку тому, якщо пам'ять не зраджує. Пригадуєш свою відповідь?

Так от у чому причина.