Тенета війни

Калейдоскоп облич. Жінки, багато жінок. Він не пригадував їхніх імен, упізнав лише Орисю та Лілею. Калейдоскоп закрутився, пролунав постріл, уламки облич разом із гральними фішками та монетами розлетілися навсібіч. Пахне порохом. Шевальє підкидає дукача. Качур із розбитим обличчям спльовує зуби. Постріл, голова вибухає червоно-сірим місивом. Пахне свіжим хлібом. Тече кров, кров із перерізаної шиї Ожинки. Уляна та Остап навколішках. Він розпачливо кричить, але вони не чують; він намагається торкнутися їх, але руки проходять крізь них. Образи сина й дружини ковтає темрява. Сміх, убитий Павло. Багряні очі. Спалах.

Він прокинувся. Уляна! Остап...

Гнат уполював гладкого кроля, зжер до останнього шматочка плоті, відчув, як життєва сила виповнює тіло, і помчав без зупинок, тримаючись осторонь людських доріг. Під серцем тьохкало передчуття біди. Нехай з родиною все буде гаразд, молив Гнат, він ладен хоч Ґаада вбити, нехай лише з ними все буде гаразд!

Вовче чуття безпомильно вело додому. На одному перехресті він угледів десяток божих воїнів — вершники рухалися у бік Києва. Не піший набрід у запилюженому одязі, а кінний загін в одностроях з білими хрестами. Відколи це вони так чепурилися? Байдуже.

Гнат біг увесь день і весь вечір, дістався домівки опівночі. Попри глибоку ніч у хаті миготіло світло. Тин відновили, стіну побілили, вікна вимили... Треба буде гарно віддячити Земледухам за допомогу.

Сіроманець прислухався навколо, понюшив повітря — ні, тільки свої, без засідки — перекинувся людиною й постукав у двері.

— Це я, — озвався Гнат. — Усе гаразд?

Побачивши його, Уляна сполотніла. Очі були такими, наче проплакала цілий день.

— Ти поранений? Це твоя кров?

— Моя, але не хвилюйся. Так завжди після перетворення, — відповів характерник. — Остап спить?

— Цього має вистачити, аби ти помився, — вона наповнила ночви із невеликої діжки та вже іншим тоном продовжила: — Остап у батьків. Після нападу вони згадали про моє існування. Просили вибачення.

— А ти? — спитав здивований Гнат, зануривши втомлене тіло у воду.

Після весілля Уляни її батьки навіть по неділях у церкві вдавали, наче вони незнайомці.

— Я пробачила, — відповіла дружина. — Зрештою вони мої батьки... Бодай не найкращі, але єдині. І дуже скучили за онуком. Я дозволила Остапу побути трохи в них, він зрадів.

— Ти — втілення милосердя.

У відповідь вона лише зблиснула очима. Характерник змив хутро і кров, розмірковуючи, що несподіване замирення з її батьками ускладнить переїзд.

— Якщо він радий, то я теж радий... — сказав Гнат. — Помітив, що Земледухи все полагодили. Отже, все добре?

— Ні, Гнате. Недобре, — відповіла Уляна дивним голосом.

— Переживаєш за нападників? — Гнат розтерся рушником. — Я знайшов їх і саме готуюся помститися. Але насамперед нам треба вирішити одне...

— Сьогодні вранці приїздив неприємний чоловік, — урвала його Уляна. — Назвався Борисом, твоїм давнім другом.

Гнат ковтнув кусень свіжого хліба, найсмачнішого на світі хліба, та відчув, як шматок став у горлянці.

— Він говорив дивні речі, — продовжувала Уляна. — Казав, що більше я тебе не побачу, що готовий мені допомогти з усім. Казав, щоби за тобою не тужила, бо ти був тим іще гівнюком. Устиг всучити мені це, доки я виштовхала його геть.

Вона кинула на стіл кілька дагеротипів. У Гната потемніло в очах. Він похитнувся та сів на табурет.

— Це правда, Гнате? — прошепотіла Уляна. — Оце все — правда? Ці жінки разом із тобою — не малюнки? Так було насправді?

За одну мить усе втратило сенс. Жодної мрії, жодного переїзду, лише гострі уламки. Він не наважувався відповісти, не міг дібрати слів, але то було зайвим — Уляна прочитала відповідь на його обличчі.

— Я підозрювала, але не вірила. Не хотіла вірити, — вона обхопила себе руками та продовжила з неймовірним болем у голосі: — Я ж була тут, уся твоя... Віддана та вірна! Розпусти й на думці не мала. Навіщо ті хвойди здалися тобі? Скажи, чого не вистачало, Гнате?

Передчуття біди не зраджувало. Дарма, що приходило запізно.

— Я... Пробач, усім святим прошу. Зроблю, що завгодно, кохана...

— Ні, Гнате, — прошепотіла Уляна тремтячим голосом. — Ти не уявляєш, що я пережила. Це було гірше за вбивство Ожинки та Сунички... Я весь день за цими світлинами просиділа, всі сльози виплакала... І не клич мене більше коханою!

Вона кинулася до скрині з його речами.

— Я гадала, що ми порозумілися. Ти змусив мене у це повірити! А насправді зраджував. Всі ці роки, все збудоване разом... Просто знищив, — вона з огидою вказала на дагеротипи. — Сподіваюся, вони того вартували!