Тенета війни

Грубі металеві стіни, замок на дверях, загратоване віконце під самим дахом, сталеві кільця у підлозі для ланцюга між кайданками — сердюки користуються такими каретами для перевезення бранців. Гнат кайданок не мав, проте сидів без зброї, без череса, без взуття. Без волі.

Мовчазна мандрівка тривала кілька годин при тьмяному світлі пари ліхтарів. Судячи зі звуків назовні, вони виїхали з Києва, довго котилися трактом, звернули на гостинець, що згодом відгалузився битою дорогою, де кожна калабаня відчувалася рипінням вісі, стрибками ліхтарів на гаках і нещадними ударами лавки по пасажирських задах.

Коли карета спинилася, один із конвоїрів, потираючи сідниці, наказав Гнатові:

— Лахи залиш тут.

Слова він доважив помахом піштоля. Зброя не вразила: всю дорогу характерник вивчав три заряджені сріблом дула перед собою.

— Знаєш, що робити? — спитав конвоїр, коли спіднє Гната впало на купку скинутого одягу.

За столітнім законом, що мав так-сяк уберегти Чорну раду від тиску й підкупу, за три дні до виборів обидва кандидати разом із почтом виїжджали зі столиці на десяток-другий миль і розбивали табори на природі чи неподалік села або міста. Шевальє вирішив скористатися зручною нагодою, аби налагодити стосунки з найближчим оточенням Якова Ярового, де він не мав жодного знайомого, тож наказав сіроманцю поцупити з намету кандидата декілька документів.

— Коли підкуп, з огляду на певні обставини неможливий, треба діяти іншими методами. Шантаж — незамінна річ. Чимось схожа на отруєння... Заради антидоту людина зробить будь-що, — додав Шевальє із посмішкою. — Кому це знати, як не тобі, мон амі?

За викрадені папери бандит обіцяв звільнення та знищення кількох дагеротипів.

— Але не всіх, мон амі, не всіх. Ти досвідчений гравець, тому маєш розуміти, що всі козирі не викидають за один раунд. Можливо, колись мені знову знадобиться вірний пес... Чи послуга мадам Чарнецької.

Гнат притлумив бажання кинутися на Шевальє та вичавити йому очні яблука. Характерника провели до карети біля входу «Нічної мавки», де чекало трійко мовчазних бурмил — тих самих, що супроводжували його до столиці разом з Мармулядом. Самого Мармуляда не спостерігалося.

— Агов, глушмане! Де намет стоїть — пам'ятаєш?

— Так.

Карета застигла посеред соснового приліску. Саме такий він мріяв мати навколо свого хутора...

Небом плив кривавий місяць, хмари сіяли дощиком. Ступні обпік вогкий холод. Гнат із насолодою глибоко вдихнув свіжого повітря, якого так не вистачало після годин задухи та смердючого подиху мугирів із конвою.

— Роби все обережно. Не приведи гонитву, — додав бандит.

— Мені потрібна кров.

— Що?!

Троє сторожко перезирнулася.

— Срібний ніж дайте, бздуни обхезані, — Гнат сплюнув під ноги. — Поріз треба.

— Ага, поріз, — конвоїр вихопив привласненого срібного ножа. — Буде тобі поріз, вражий сину.

Він схопив характерника за руку і навпомаш полоснув по ліктю, доки інші двоє тримали його на прицілі. Гнат мовчки глянув на довгу рану, схожу на посічений опік, повільно вмочив пальця у кров і так само повільно провів ним по губах.

— Це я тобі ще пригадаю, — мовив конвоїру, насолоджуючись його видовженим обличчям. — Я — вовк.

Ніч обернулася хижим боком. Вовчі очі завмерли на остовпілих бандитах. Ікла клацнули, загривок настовбурчився, із пащеки вирвалося гарчання, схоже на далекий грім, що віщує бурю.

— Застрелимо тебе, Богом клянуся, — просичав бандит, зробивши крок назад. — уб'єш нас — і Шевальє твою родину в землю закопає!

Сірий вовк вивчав конвоїрів кілька секунд, яких вистачило, аби їхні пальці на пускових гачках змокріли від поту, а потім зник у хащі. Вони зачекали хвилину та полегшено опустили зброю.

— Щоб він здох, перевертень клятий.

— Бачили, як перекинувся? Під червоним місяцем... Аж сироти по шкірі.

— Мій тато завжди казав, що їх усіх треба на тих дубах порозвішувати.

Табір Ярового стояв неподалік: численні екіпажі, щільно розташовані намети, купа вартових — тут і досвідченому диверсанту довелося б складно. Крім Щезника, авжеж, тому хоч до гетьманського палацу залізти, наче до лазні сходити...

Може, начхати на Шевальє та мчати додому? Забрати родину, зняти гроші з рахунку, втекти за кордон, крізь країни, за океан, на інший континент! Там вони почнуть нове життя, без клятих сусідів, бандитів, призначенців, збудують нову мрію...

Але додому задалеко. Якщо конвоїри не дочекаються його до світанку, то поїдуть, а через голодні безсонні години полону Гнат не здатен тягатися з ними у швидкості навіть у вовчому тілі. Наражати родину на небезпеку він не має права. Краще викрасти кляті документи, віддати Шевальє, затим вивезти родину — Уляна гніватиметься, протестуватиме, але погодиться, вона ж розумниця — а потім повернутися, коли його не чекатимуть...

Звісно, після такого Орден відкриє полювання на ного. Можливо, відправлять самого Щезника — він тепер призначенець. Але після весілля вони не просто названі брати, не тільки давні друзі: вони стали родичами, а рідна кров не водиця. Катря не пробачить йому цього вбивства. Та до біса Орден! Родина важливіша. Варган і Малюк зрозуміють... Мають зрозуміти.