Тенета війни

Звільнений від збруї Буран розважався, качаючись спиною у зів'ялій траві, а Пилип гортав газету, яку придбав іще зранку. На першій сторінці, де йшлося про вибори нового гетьмана, що от-от мали відбутися у Чорній раді, виділялося невеличке повідомлення про неймовірне небесне явище, котре з'явиться завтра на нічному небі — явище звалося червоним місяцем і траплялося раз на вісімнадцять років, побачити його можна неозброєним оком, але лякатися химерного видовища не варто. Решту допису займало туманне тлумачення кривавого місяця відомим чернігівським астрологом Ієрофантом та впливу неординарної події на долю виборів й усього Гетьманату. Пилип скептично похитав головою та перейшов до статті на першій шпальті, присвяченої не менш туманному прогнозу щодо шансів кандидатів на перемогу. Згідно кулуарних свідчень з обох рад, Яків Яровий та Борислав Нічога, ніби породисті скакуни на іподромі, йшли ніздря в ніздрю. Інтрига трималася славетна: Яровий обіцяв розпочати реформи освіти й медицини, але не чіпати оподаткування й привілеїв шляхетних родів та магнатів; Нічога виступав за модернізацію війська Січового і прагнув розширення громадянських прав та свобод. Обидва кандидати мали по сотні прибічників, тож справа була за третьою сотнею делегатів Чорної ради: саме їхні голоси мали вирішити долю Гетьманату на найближчі двадцять років.

«Католик і православний, шляхтич і військовий, сім'янин і одинак, лівий берег і правий берег, блакитна кров і колишній простолюдин — всі протилежності, які можливо вигадати, втілилися у двох амбітних яскравих кандидатах! Кого з цих двох напрочуд гідних суперників обере Чорна Рада?»

Та начхати.

«Поставлю таляр на перемогу Борислава», дещо упереджено додав у постскриптумі автор.

Характерник без цікавості прогортав «Вісник», своїх портретів не виявив, опісля розпалив газетою багаття. Зібране з характерницького дуба гілля, відоме тим, що горить втричі довше, ніж звичайний хмиз, палахкотіло яскраво — найкраща пожива для тривалої ватри. Проте мало хто, крім сіроманців, ризикував збирати це гілля.

Колись і ти станеш таким дубом.

— Замовкни, — Пилип увесь день стримувався, але тут не стерпів.

Він повечеряв, дістав варган і заграв ясним жовтневим зорям. Музика втішала: разом із дивовижними чистими звуками сіроманець забував про Звіра та заколот проти Ордену, про запах крові та маленького піштоля зі срібною кулею; всією душею віддавався мелодії, пірнав у неї, забувався в ній. Чи став би він музикою в іншому житті?

Думки слабкодухих. Відкинь і забудь.

Перед світанком Пилип чекав у садку «Прихованого скарбу», аж раптом почувся тихий свист. Стрибок у відчинене вікно — тонке скло, легко б'ється — і ось він усередині, залазить під величезний стіл із довгими скатертинами до підлоги.

— Випущу опівночі. Не засніть!

Сашко не обманув: під столом чекав невеличкий кошик харчів, схололих решток учорашніх страв. Заклад завзято готувався до відкриття: перегукувалися прибиральники і кельнери, шаркали стільцями, у вазах змінювали воду та свіжі квіти. Попереду був довгий день.

А ти просидиш його під столом... Як жалюгідно.

Пилип вирішив не відповідати на жодні кпини.

Час спливав повільно, але характерник умів чекати. Лежав по черзі на кожному боці, на спині, на животі. Він дозволив собі поспати, відтак поїв, знову покуняв. Перші гості почали приходити в обід. Сідали далеко від його столу, а Пилип розважався підслуховуванням їхніх розмов. Майя, напевно, сміялася б із такої пригоди — вона любила веселі байки з характерницького побуту.

До біса Орден. До біса людей. Ми заслужили право бути вільними. Геть звідси, Пилипе! Нас ніхто не знайде.

Аби тільки цей надокучливий голос не завадив йому слухати розмову!

Надвечір людей побільшало. Музики грали класичні європейські композиції, пісні змішувалися з численними розмовами, зливалися із легкими кроками кельнерів, дзвоном приборів і цоканням фужерів.

— Вітаємо, мессере! Раді бачити! Ваш стіл чекає!

До столу наблизилися дорогі лаковані черевики, судячи з підошов, новенькі. Стілець шаркнув, гість усівся. Штани, відзначив Пилип, також були недешевими.

— Ваш стравопис, мессере.

Шевальє замовив кров'яних млинців з олениною та вино на вибір сомельє.

— Французьке?

— Так. Настрій... Мабуть, північ Кот дю Рон... Чи бургундський гран крю. Рік байдуже, на ваш смак.

— Зрозуміло, мессере. Принесу найкраще!

Сашко мав рацію: місця під столом справді вистачало. Бандит міг простягти ноги та помахати ними і все одно не зачепив би характерника.

Сомельє повернувся з пробою, Шевальє продегустував вино та погодив замовлення. Повільно крапали хвилини. Було чутно, як чоловік нетерпляче стукотить пальцями по столу та часом прикладається до келиха.

Його вбивство тільки полегшить усім життя.

— Перепрошую за запізнення.