Тенета війни

Червоний місяць зник під важкими хмарами, мжичка перетворилася на зливу. У таборі жевріли численні ватри, не чутно було ані розмов, ані пісень — вартові, нап'явши каптури під самі носи, по черзі грілися та стояли на чатах. Ще кілька завмерло навколо табору, вглядаючись у розлініяну навскоси темряву: сто років тому, коли кандидати вперше роз'їхалися за новим законом, на табір фаворита перегонів було скоєно нічний напад. Десятьох шляхтичів, серед яких було троє делегатів Червоної ради, порубали, а самого кандидата важко поранили. Він помер за кілька днів, отримавши звістку, що Чорна рада обрала його гетьманом. Кілька контррозвідників разом із Таємною Вартою знайшли тих нападників, проте суд не спромігся довести їхнього зв'язку з другим кандидатом. Попри це заплямованого скандалом опонента полишило чимало прибічників, а за булавою висунувся третій кандидат, який став новим гетьманом (і потім саме його підозрювали у замовленні нападу). Відтоді кожен табір щільно напихався охороною з перевірених найманців.

Злива ховала запахи і звуки. Вовк сірою тінню пробрався між чатових і дістався пишного червоного намету. Саме там, за словами Шевальє, тримали невеличку скриню, обшиту білою шкірою. Усередині скрині були численні угоди з печатками Смарагдової Орди — компромат, який належало викрасти. Скриню захищав цифровий замок, але комбінацію Шевальє також дав: 5481. Гнат сподівався, що ці дані правильні, бо тягти у пащеці цілу скриню було б незручно.

Вартовий на вході до червоного намету по колу бурмотів «ой, під вишнею, під черешнею», не продовжуючи пісню далі ані словом. Другий стояв мовчки, тупцяючи ногами. Гнат відбіг, озирнувся, а потім заходився висмикувати кілки, що тримали тент неподалік. На шостому кілку важкий від зливи намет провалився всередину, звідти пролунала приглушена лайка та жіночий вереск. Охоронці перезирнулися, зробили кілька кроків у дощову стіну глянути, що сталося, а вовк тим часом прослизнув усередину.

Тут було сухо, тепло й розкішно, наче у палаці: ліжко з балдахіном та різьблені стільці, які коштували не менше дукача за штуку, золоті підсвічники та вкриті небаченими хутрами скрині, плічка з різноманітним убраннями на всю довжину стіни... І це все для одного покидька! Скільки ж хуторів можна придбати за такі статки?

Вовк рушив уперед, із насолодою залишаючи відбитки брудних лап на коштовному килимі. Варто обійтися без слідів, але він не міг утриматися від цієї дрібної капості. Мокре хутро благало струснути загривком, але він мав пам'ятати про обережність — треба знайти у цьому гармидері кляту скриньку, водночас не розбудивши шляхтича, який завзято давав хропака під балдахіном.

Пахло дорогими парфумами і порохом. Гнат ступив ще крок, прислухався, зупинився: щось підсвідомо тривожило. Звірине чуття ніколи не помилялося: що не так? Не той намет? Забагато речей? Інший запах? Ні. Щось у диханні сплячого... Він лише прикидався сплячим. Гнат відступив та пригнув голову. Куля, що мала поцілити йому у череп, натомість пробила стіну.

— Вбивця! — заголосили з ліжка.

Гнат блискавкою вискочив з намету та збив із ніг охоронців, які гахнули дуплетом йому навздогін.

— Тривога!

— Вовкулака! Вовкулака!

— Тікає, падлюка, тікає до лісу!

— Ліхтарі! По конях!

Табір прокинувся та загомонів розбурханим вуликом. Ще кілька куль свиснули повз нього. Вовк вирвався у хащу, лапи ковзали розмитою землею.

Пастка. То була пастка. Гнат тамував люте гарчання.

Зрадливий бруд лишає нитку слідів. За спиною іржуть коні, копита грузнуть в твані. Злива допоможе. Не доженуть! Він уже майже на місці.

Екіпажу не було. Вовк на мить закляк. Злякалися гонитви?

— Де він? Бачите?

— У бік дороги побіг, у нього там кінь!

Востаннє Гнат мчав так на війні — щодуху, натщесерце, за власне життя. Думки зникли, вся увага зосередилася на дорозі й диханні. Ліс хапав мокрими мацаками, звірі забиралися геть, та навіть коли голоси вершників зосталися позаду, вовк усе не спинявся та мчав далі, доки не скінчився дощ, мчав, доки промені світанку пили вологу із сірого хутра.

Утік. Порятувався. Вижив.

Шевальє послав його на смерть. Завдання було пасткою. Навіщо ця вистава? Чому просто не вбити, як Качура? Чортзна. Він помститься... Але спочатку треба захистити родину.

Під високим сонцем знесилений Гнат упав біля струмка і жадібно захлебтав воду. Втамувавши спрагу та відпочивши, повернув ясність думок.

Упир та всі його речі зосталися у Києві. Шукати речі та коня... Марнування часу. Бозна, що загрожує Уляна й Остапу! Сіроманець продовжив шлях на чотирьох. Вовки здатні долати вісім-десять миль за один перегін, але голодний полон виснажив його, перетворення і гонитва знищили останні сили. Запалу вистачило на годину: після чергового джерельця Гнат не зміг випростатися, спробував побігти, але лапи відмовили і тривожний сон оповив його забуттям.