Тенета війни

Нарешті! Стілець відсунувся, Шевальє піднявся і ґречно привітав іншого гостя — до блиску начищені високі чоботи.

— Давно чекаєш?

— Тільки-но замовив, — у тоні Шевальє зникла статечна владність, з якою він спілкувався з челяддю. — Приєднаєтеся?

Гидотний підлабузник.

— Ні. Маю багато справ. Доповідай.

А цей його зневажає.

Офіціант приніс млинці, розмова на мить урвалася.

Протез перегризеними горлянками обидва стануть однаковими.

— Усе зробили за вашим наказом, — рапортував Шевальє, щойно кельнер пішов. — Пес уже в дорозі з моїми людьми.

— Довго впирався?

— Ваші дагеротипи швидко переконали його співпрацювати.

— Я побоювався, що він упреться, — у монотонному голосі другого гостя почулося задоволення. — Добра робота.

— Дякую, месьйо Кривденко.

Голова Таємної Варти власною персоною.

— Цей чоловік може здогадатися, за чим його послали? Може зіпсувати все останньої миті? Кажи прямо, мені не потрібні чергові несподіванки.

— Виключено, — рішуче мовив Шевальє. — Він тупий як баран, уміє тільки шаблями крутити та в гречку стрибати.

Когось це нагадує, чи не так, Пилипе?

— Хоч як дивно, саме таким щастить, — зауважив Кривденко. — Всіх моїх розумак покосили призначенці. За один, холера, день.

— Змішали карти?

— їм це не допоможе, — другий гість підвівся. — Що з тим нишпоркою?

— Пристрелив особисто, — Шевальє піднявся слідом. — Може, на коня, месьйо Кривденко? Вино пречудове. Колекційне!

— Завтра надвечір чекай нових наказів, — проігнорував пропозицію Кривденко. — Гарного вечора.

Чоботи швидко промаршували геть, а Пилип ошелешено перетравлював почуте. Попередження Басюги. Підозри Качура. Слова Шевальє.

Твій друг — зрадник Ордену. Що не зрозуміло?

Саме зараз, поки він тут сидить, брат Еней готується втнути нову дурницю... Підступ, спланований Таємною Вартою. Його треба спинити, доки не пізно!

Запізно, Пилипе. Запізно.

— Комплімент від шеф-кухаря, мессере. Смачного!

А той застрелений нишпорка? Це про кого? Невже про Качура? Він казав, що його стеження могли помітити...

— О, тре бьян!

Поласувати компліментом Шевальє не судилося. Невідома сила смикнула його за ноги і він гепнувся під стіл. За мить бандита протягнуло підлогою, і не встиг Шевальє збагнути, що за чортівня коїться, як зомлів від удару в підборіддя.

Убий його!

Пилип вискочив з-під столу. Охоронці Шевальє як один вихопили зброю. Постріли обірвали концерт, кулі пошматували вікно і характерник перекотився у двір. Завищала налякана дама, пролунало ще кілька пострілів, а Пилип уже тікав садком, через паркан, до дерев, де чекав вірний Буран.

Ми могли вбити їх усіх, боягузе.

Гонитва не забарилася: охоронці мали прудких коней і за хвилину пара вершників уже наздоганяла його. Буран був швидшим, проте Пилип не мав часу на перегони. Треба якомога швидше позбутися цих двох і передати звістку про безголового телепня Енея далі! Свиснули кулі, вдарили у спину, проте, на щастя, то було не срібло. У відповідь характерник вихопив лук, піднявся у стременах, прицілився: вистачило трьох стріл, аби переслідувачі припинили гонитву назавжди.

Бачиш? Не я змусив тебе вбивати їх. Ти сам зробив це.

На небокраї постав дуб, червоне листя виднілося навіть у сутінках. Буран захрипів.

Когось можна вбити і простою кулею, не забув?

Кінь промчав шаленим чвалом ще десяток кроків, перечепився раз, удруге, заіржав, вмиваючись кривавою піною, ступив ще кілька кроків, вірний до останнього, і повалився — Пилип тільки встиг зістрибнути.

Він жив задовго, як на коня сіроманця.

Небом плив кривавий місяць, Буран стогнав, в його очах стояв біль. Пилип бачив такі очі на війні — у погляді стояв смертельний вирок. Сіроманець провів рукою поміж очей старого друга та одним ударом ножа припинив його страждання. Жалоба буде потім.

Він побіг далі — ще є час, ще можна встигнути! — коли помітив біля дуба іншу постать. Воропай.

Це той покидьок. Він готується вбити нас.

— Замовкни, — не втримався Пилип. — Замовкни.

Його запах. Удари його серця. Він усе знає. Він прийшов по нас.

— Зрада! Зрада! — закричав Пилип відчайдушно.

Олекса рушив йому назустріч.

Ти вбив тих, кого вважав небезпечними.

М'язи раптом скувало і він упав горілиць, завмер у чужому тілі на холодній траві. На небі стікав кров'ю місяць, дивовижне явище, що трапляється раз на вісімнадцять років.

Тепер моя черга.

— Еней працює на Варту! Зупини Енея! — закричав Пилип останнім зусиллям.

Замовкни.

Кров з місяця полилася просто в обличчя, пекуча, яскрава, солона кров, лилася, допоки він не захлинувся.

А потім запала темрява.

***