Тенета війни

— Їсти хоче, — Катря відгорнула сорочку з плеча. — Залишатися тут небезпечно?

— Залишатися у домі з характерницьким дубом на подвір'ї — дорівнює смертному вироку. У божих воїнів багато срібла і ще більше бажання перерізати горлянки.

— Зрозуміло, — від напруги її обличчя загострилося. — Поки я годую малу, засідлай мого коня.

— Тільки черес не вдягай.

Повитуха, погрозливо хитаючи очіпком, гнівно взялася пояснювати Северину, що не можна жінці одразу після

пологів їздити верхи.

— Тут її вб'ють, — коротко відповів Чорнововк. — Можливо, дитину також. І вас, якщо не пощастить.

Жіночка перехрестилася та закліпала старечими очима, що враз наповнилися сльозами.

— Дожили... До чого ми дожили! Темні часи настали, Господи, — вона затрясла висушеним пальцем. — Ви мені мого Кирила нагадуєте.

— Певен, що він був хоробрим лицарем, — Чорнововк кивнув у бік дуба. — А вам, матінко, краще їхати звідси... Характерницький дуб на дворі приверне увагу небажаних гостей.

— Кинути могилку напризволяще? Ні. Нікуди від мого Кирила не поїду! — повитуха рішуче крутонула головою. — Ми в цій хаті чотири десятки років прожили... Мені вже нічого боятися. Та хай сам чорт сюди приходить!

Побачивши молоду матір верхи, із притуленим до грудей згортком, який підтримувала перев'язь через плече, пані Очіпок розчулилася, подарувала в дорогу солодких пиріжків і ще довго хрестила вершників услід.

— Як ти? — спитав Северин за кілька хвилин.

— Бувало й краще, — характерниця правила однією рукою, а другою притримувала підчеплене на грудях немовля. — Тому без чвалу.

З купи пелюшок стирчав носик і рівно дихав: Оля поїла та міцно спала.

Хотів нової сторінки — він її отримав. Найсправжнісіньку чисту сторінку.

— Слухай, Іскро. Мабуть, краще поїдеш сама. Черес і шаблі сховаєш подалі, прикинешся іноземкою чи шляхтянкою. Гурт озброєних вершників може викликати підозри, а жінка з немовлям — навряд чи.

— Жінка з немовлям навряд чи зможе за себе постояти, — відповіла Катря. — Я ризикну їхати разом з тими, кому довіряю, а не гратимусь у хованки. Ще й коли Ордену оголосили війну!

Свято на честь нового гетьмана вирувало танцями, лилося горілкою, голосило піснями, вибухало феєрверками та спало п'яним абиде. Що довше Северин їхав вулицями вечірнього Києва, то палкішу ненависть відчував — ненависть до всіх цих людей, яких присягнувся захищати, людей, які безтурботно гуляли та не знали, що встиг накоїти новий гетьман першого ж дня свого правління.

— Ти як? Тільки чесно, — спитав Северин.

— Чесно? Хочу здохнути.

Вона зітхнула.

— Я не вмію доглядати за малою. Не розумію, що коїться з моїм тілом. Не знаю, чого очікувати завтра. От тобі чесна відповідь, — Катря кілька секунд дивилися йому в очі, а потім додала: — Проте я тримаюся. Не переживай.

Він не встиг зібратися з відповіддю, як характерниця випередила його:

— Северине, пообіцяй дещо.

— Слухаю.

— Якщо зі мною щось станеться, ти мусиш захистити її, — Катря обережно торкнулася Олі. — Бодай де, бодай як. Вона мусить вижити.

Заради тих оченят, які не бачили ні болю, ні кривди, ні прикрощів, він був ладен зробити більше, ніж міг будь-коли.

— Обіцяю. Але краще докладу зусиль, аби з вами нічого не трапилося.

— Дякую.

Вулицею до маєтку Чарнецьких Северин притримав Шарканя та глибоко вдихнув повітря: коні; чоловічий піт; порох; ладан.

— Чуєш?

Їм не вистачило кількох хвилин.

— Так. Кілька десятків.

Вони спішилися у затінку дерев біля високої огорожі. Катря оголила шаблю.

— Я чекатиму тут. Зайди до них зі спини.

Северин кивнув. Думка покинути побратимів і тікати, поки є шанс, пролетіла повз.

— Якщо... Мчи світ за очі. Та рятуй її, — він зазирнув в обличчя доньки, намагаючись запам'ятати його.

— Краще вбий там усіх.

Северин поцілував Катрю — незвично залишати її поза полем бою — розрізав пучку пальця та крадькома наблизився до подвір'я, забитого озброєними людьми. Звідки хорти дізналися? Не менше трьох десятків. Мовчать, тож добре чутно розмову командувача і Малюка:

— У цьому маєтку переховуються так звані лицарі Сірого Ордену, що від сьогодні заборонений наказом гетьмана Ярового.

— Ми — найманці пана Чарнецького, володаря цього маєтку, до якого ви вдерлися без жодного запрошення.

Самого Чарнецького не чути. Мабуть, переховується в будинку — і правильно чинить.

— Нам не потрібні запрошення. Хорти діють за надзвичайним наказом Таємної Варти. Отже, самозвані найманці пана Чарнецького, скажіть: якщо взяти простого ножа та вдарити ваші долоні, чи побачимо ми кров?

— Прутня мого побачиш. Як твоя матінка щоночі по неділях, — не стримався Еней.

— Брехливі сіроманці, — голос командира на образу не зреагував. — Ви заарештовані! Не раджу тікати чи опиратися арешту, інакше нам доведеться відкрити вогонь. Ми озброєні сріблом.

— Можете спробувати зупинити нас силоміць, — заговорив Яровий. — Але всі ми — ветерани Північної війни. Ми винищимо вас до ноги. Вас, шановний, я вб'ю найпершим.

Перешіптування серед сердюків. Схоже, їх покликали на допомогу, та вони не палають завзяттям ставати проти характерників.