Тенета війни

— Стріляйте — і на цю землю проллється багато крові, — сказав Варган. — Відійдіть — і ми поїдемо з миром.

— Що за нахабна зухвалість? Іменем держави ви заарештовані. Складіть зброю!

— Годі ляси точити, — втрутився Гнат. — Кажіть свою ціну, ми заплатимо та поїдемо. По дукачу на кожного вистачить?

Пауза.

— Ця шабля вкрита сріблом та освячена благословенною рукою самого патріарха Симеона. Це — зброя поборника нечисті! Гріх не торкнеться душі її праведного власника! — голос командувача забринів вірою, як у Отто Шварца. — Вам не підкупити жодного з божих воїнів!

Хрипкий сміх. Малюк?

— Боже, чи це правда? — крикнув шляхтич гучно, напевно, звертаючись до неба. — Оце — твої воїни? Ти благословив їх убивати ближніх у славу твою, чи не так?

Хорти гнівно зашепотілися.

— Чуєте, воїни? Бог мовчить.

— Чого й варто було очікувати від бісового перевертня. Блюзнірство! — заволав розлючений командувач. — Ми — хорти Святого Юрія, а ви — вовки нечистого! Востаннє наказую кинути зброю та здатися!

Северин знав, що трапиться далі. Він уже бачив це сьогодні вранці.

— Не займай!

Вони не поставили вартових, і за це з першим залпом отримали удар у спини. Шабля Чорнововка рубала чорні однострої, розрізала білі хрести, вишивала червоні стрічки. Краєм ока Северин побачив Енея, що крутився сріблястим смерчем близнючок. За його спиною Павич нерухомо завмер навколішках, заплющивши очі та затуливши вуха руками. Варган обернувся на вовка. Куди подівся Малюк?

За лічені секунди все перетворилося на незграбну метушливу рукопашну. Більшість хортів билися вперше та підбадьорювали себе криками:

— Святий Юрій!

— Вірую! Вірую!

Але попри ґвалт їхнє завзяття поступалося бойовому досвіду. У тисняві вони більше не могли стріляти та постійно заважали одне одному, не встигали навіть завдати удару, перетворившись на легку здобич.

Бруківкою наближається стукіт копит. Підкріплення хортів. Катря! Чорнововк пригнувся та зник за мить до того, як місце, де він стояв, штрикнув срібний багнет.

У Потойбіччі пролягло поле, всіяне чорним і білим камінням. Він роками бачив такі рівнини у мертвому світі, всі були як одна, проте цього разу щось різнилося. Колір поля? Кількість каменів? Ні. Темрява під брилами! Вона

була живою, клубочилася та розтікалася... Северин бачив таке вперше, але не мав змоги роздивлятися — по той бік вирувала битва, будь-якої миті Катрю з Олею могли оточити. Він зробив кілька кроків, опустив очі, аби знайти тінь...

Їх було безліч.

Характерник кліпнув, проте видіння не зникло: тіні лежали навколо однаковісінькими пелюстками. Він протер кулаками очі — не допомогло. Северин зробив крок, тіні повторили рух та завмерли. Брат Блукач ніколи не згадував про таку химеру!

Чорнововк присів, торкнувся закривавленим пальцем навмання та скрикнув від болю: пів фаланги зникло, ніби дотик до темряви стер її. Несвідомо сіроманець ледь не торкнувся тіні поруч, але вчасно відсмикнув руку та притлумив крик.

Треба думати розважливо. Навіть у Потойбіччі все має резон. Северин затамував подих, змусив себе не дивитися на скалічений палець та методично водив очима по сонму власних тіней, що мавпували кожен його рух. Мало бути пояснення, варто лишень уважно... Ось воно!

Від тіней вилися тоненькі, ледь помітні нитки, що брали початок під каменюками навколо. І коли він це помітив, серце вжалило жахом: з-за темного небокраю сунуло щось лихе.

Треба тікати, кричало нутро. Стікаючи потом, він оглядав тінь за тінню, в очах мерехтіло, здавалося, від кожного кліпання тіні міняються місцями, а тим часом невідоме наближалося, розтікаючись під шкірою крижаним передчуттям біди.

Око зачепилося за єдиний вільний від нитки обрис. Його справжня тінь! Ось вона! Від доторку розтеклася сяйливим молоком, калиновим містком, стрибнула в очі — і характерник повернувся до рідного світу.

Подвір'я Чарнецьких. Скільки його не було? Біля воріт Катря гарцює із закривавленою шаблею, притуляючи немовля до грудей, під копитами її коня двійко мертвих. Обличчя в цятках крові. Чому вона тут? Чому вийшла зі сховку? Навіщо?!

Тіла хортів і сердюків розкидано навзнак. Більше десятка нових божих воїнів стали дугою та перезаряджають

рушниці. Гнат лежить поруч з Яремою, навколо голови шляхтича розповзлася кривава пляма. Скривавлений вовк завмер біля Савки — затулив його власним тілом.

Ні.

Після пройденого. Після війни. Після всіх убивств. Після дівчинки поруч тата. Після народження Олі. Вони пройшли цей шлях не для того, аби полягти тут!

Але смерть приходить, коли забажає.

— Ще один!

Розпач. Два постріли. Пекучий біль розпливається у грудях, паморочиться, ноги відмовляють. Лише він побачив ту нову сторінку, як його донька прийшла у цей світ...

— По бабі! — наказував інший голос.

Ні!

Пальці Савки смикали перо за вухом, а круглі від жаху очі перестрибували між Яремою, Гнатом і Пилипом, що простягся перед ним у вовчому тілі. Катря відкинула шаблю, зістрибнула з коня, повернулася спиною до стрільців та скоцюрбилася, затуляючи собою немовля від куль.

— Вогонь по...