Тенета війни

— Трясця... — Катря обвела їх гнівним поглядом. — Як ми цього не побачили?

Пилип скреготнув зубами.

— Тепер це неважливо. Прямуємо до Буди?

— Так, — підтвердив Северин.

— Я б на місці хортів насамперед ішла на Буду, — Катря взялася колисати Олю.

Всі притлумили голоси.

— Маєш рацію... Треба подумати про шляхи відступу.

— Та про родини, — Гнат сплюнув і похмуро додав: — Вони прийдуть по наші родини.

Характерники замовкли, кожен у тривожних думках. Северин промив усі рани, включно зі своїми, наклав бинти і мазі. Напевно, останні години додали чимало сивини його скроням. Але байдуже! Вони вижили.

— Ради Сімох більше немає, — порушив тишу Пилип. — Хто керуватиме Орденом?

— Оберемо нових осавул.

Шляхтич скривився, дістав прикрасу з кишені і тоскно глянув на неї вцілілим оком.

— Викиньте...

Савка слухняно підхопив та пожбурив її подалі, Ярема кивнув і знепритомнів з усмішкою на обличчі.

— Павич стане на чолі двохвостих, — вишкірився Гнат.

— Що скажеш, Павичу?

— Мами більше немає, — схлипнув Савка. — Лячно!

— Або не стане, — пробурмотів Гнат.

— Перепочинемо до світанку. Дамо ранам загоїтися, а головам відпочити, — Северин зітхнув. Це був занадто довгий день. — Спіть. Я початую.

Вони не сперечалися. Катря лягла з Олею між Гнатом та Яремою, поряд притулилися Савка і Пилип. Вкрилися опанчами, скоцюрбилися від листопадового холоду. Яровий тихо похропував.

Северин закурив. Менш як добу тому він разом із живими осавулами йшов на церемонію. Бачив, як їх убивають. Тікав від хортів. Витягнув Малюка на волю. Вдруге тікав від хортів. Побачив Катрю, побачив доньку... Ледь не загинув. Утретє тікав від хортів.

— Ви розумієте, як глибоко ми в сраці? — раптом подав голос Гнат.

— Тенета, — бовкнув спросоння Савка.

— Війна на винищення. Гірша за Рокош, — відповів Пилип.

— Без шансів на перемогу, — додала Катря пошепки.

— Проте ми не здамося, — сказав Северин. Не тепер, коли він став батьком.

Вони замовкли та швидко поснули. А Чорнововк курив і думав, куди мчати, що робити, де ховатися. Обов'язково треба сповістити Соломію...

З думкою про відьму залопотіли крила, і перед ним сіла ворона. Виставила лапу та полетіла, як Чорнововк забрав листа.

«Колись ти врятував мене. Тепер відцаю борг. Знай: Ґадра викрила, що ти поневолював кривавою печаткою її підданих. Вона розлючена. Будь обережний по той бік. Ліна»

Мабуть, ображений домовик стримав слово. Ґадра, темна володарка, наймогутніша і найнебезпечніша серед почвар Потойбіччя — ось про кого намагалася повідомити мавка у тому сні, ось чому його останній стрибок завершився арканом тіней...

Северин замислено глянув на скалічений палець, перевів запалені очі на братів та дружину, на маленький згорток, що спав біля її грудей, і тривога водномить зникла. Спокій огорнув характерника. Все недарма.

Не похилившись.

Вони вистоять проти хортів, Варти, церкви, Ґадри та будь-кого іншого.

Не озирнувшись.

Вони не спиняться і не здадуться.

Не опускаючи погляду.

Вони підуть до кінця.

Епілог

На цвинтарі було гамірно.

— Холера! Наче граніт!

Широкі лісорубські пилки зі скреготом вгризалися у тверду деревину.

— Вони залізні чи що?

Кожну пилку тримали по двоє, працювали кілька хвилин, а потім мінялися.

— Хто впорається першим — отримає діжку пива!

Зачаровані обіцянкою, обидві пилки злітали, ризикуючи поламатися. Старшина розсміявся та звернувся до Трохима:

— Головне — правильне заохочення, еге ж?

Трохим не відповів. Німий та незворушний, він спостерігав, як гурт чоловіків у чорних одягах із білими хрестами спилює дуби Чорнововків.

Удень хорти шукали добровольців для допомоги, але жодного помічника у селі не знайшлося — навіть п'яниця Петро відмовився від обіцяного таляра, хоч ніколи не гребував жодним заробітком. Рубати характерницькі дуби? Свят-свят-свят! Навіть дитині відомо, що той, хто їх зачепить, отримає сіроманське прокляття. Якщо воїни Святого Юрія того не бояться, і благодать Господня їх охороняє, то нехай вони тим і займаються. Ніхто з селян навіть подивитися не прийшов.

Ніхто, крім Трохима.

— У кожному селі одне й те саме. Дарма ви цих дерев страхаєтеся, — старшина був охочий потеревенити і знайшов у єдиному свідку вдячного слухача. — Дарма, кажу!

Гуртом було б значно швидше.

Пилки поволі прогризали стовбури.

— От усі знають, що ці дерева прокляті, що ночувати під ними не можна, що вода поруч них отруєна, а на свята у їхньому гіллі вітер виє голосами грішників. То хіба не краще позбутися таких назавжди?

Переплетене, ніби в обіймах, гілля дубів здригалося у такт пиляння. Останнє листя осипалося сірими слізьми. Трохим ненавидів себе.

— От глянь на мене! Зрубав кілька таких дубів. І нічого мені не стало! — старшина перехрестився. — Живий-здо-ровий! Дякувати Богу, що ті бридні про прокляття вовкулаки вигадали. Вони, сучі діти, багато чого вигадали, аби чесні люди боялися. Але минув час їхньої брехні! Вмиються тепер сльозами та кров'ю.