Тенета війни

Аби ти кров'ю вмився, подумав Трохим. Пари хортів змінилися, відпочилі завзято продовжили змагання за діжку пива. Пилки прогризли третину стовбурів — ще не запізно врятувати. Трохиму від сорому хотілося провалитися під землю.

— Я вже особисто кілька таких знищив, — чванькувато продовжував старшина. — А потім мені видали чотирьох і сказали командувати. Тепер за нами пів паланку! Наказ простий: всі дуби порубати. От і рубаємо потроху... Я б волів на химородників зі сріблом полювати, але це теж непогано. Без дубів галдовники багато сили втратять! Тому це теж корисна праця.

Він перехрестився та вдоволено помахав товстеньким атласом перед носом Трохима.

— У вовкулаків маються такі мапи з усіма дубами! Справа сама порається: один повалив та до наступного їдеш, не треба ніц шукати. Ми так жодного дерева не пропустимо!

Трохим стиснув кулаки. Він роками доглядав ці дерева дбайливіше, ніж будь-яку городину.

— Праця, авжеж, непроста, — просторікував старшина. — Ті дуби і справді важко пиляються, бо сила нечиста їх міццю напуває. Але це нічого, проти божих воїнів та сили небесної жоден біс не встоїть. Коли розуміє, що справа програшна, то тікає — і готово! Дерево ламається, а ми зараз...

— Що ви коїте?!

Наглядач кладовища, який зранку поїхав до родичів у сусіднє село, стояв з почервонілим від люті обличчям. Каламутні очі блищали гнівом, старечі кулаки тремтіли.

— Ану, стійте! Не чіпайте!

Дорогу йому заступив старшина та метким ударом у щелепу відправив наглядача на землю. Хорти на мить припинили роботу, підняли голови, розреготалися та повернулися до пиляння.

— Ти що верзеш, старий бовдуре? Не бачиш, як хорти Святого Юрія волю гетьманську виконують? — проревів старшина.

Він указав на прапор, притулений до могили неподалік: білий вершник списом проштрикував чорного вовка. Наглядач повів головою, кліпнув розгублено кілька разів, сплюнув кров'ю, спробував піднятися, хитнувся. Трохим вчасно підхопив його під руку.

— Це мій цвинтар, — прошипів старий. — Ви нівечите лицарські могили. Не можна!

— То не могили, а бісові дерева, — відрубав старшина. — Нам — можна!

Він дістав з-за пазухи згорнутий сувій з кількома печатками та помахав перед носом у старого.

— Бачиш цю грамоту? Святійший Патріарх Київський і всієї Русі-України Симеон наказав позбутися проклятих дубів! Особисто на цю справу благословив і зброю нашу освятив! Будеш їх захищати, то сядеш у в'язницю за допомогу Сірому Ордену. Чи ти газет не читаєш, га? Не знаєш, що перевертні-вбивці поза законом?

— Не можна так, — прошепотів наглядач.

— Чую, ти горілки хильнув добряче, діду. Тому вдам, ніби недочув, — сказав старшина. — Зараз попхаєшся у свою халупу, зачинишся там зсередини і носа не покажеш, допоки ми звідси не підемо. Зрозуміло?

Старий наглядач перевів розпачливий погляд на Трохима.

— Ти ж... — промовив він. — Як можна...

Трохим у відповідь зашарівся та відвів очі. Старий висмикнув свого ліктя, ще раз глянув на дуби і повільно, човгаючи ногами, посунув до хатини.

— Не захистив я мертвих... Не захистив, — шепотів він.

Двері хатини грюкнули.

— От дикі люди! Як тільки у світі живуть? Ще й до сивини доживають, — старшина похитав головою та прикрикнув у бік робітників: — Чому так повільно, кендюхи? У темряві хочете пиляти? Поки обидва дуби не впадуть, ми звідси ні ногою, Христом-Богом клянуся!

Хорти засопіли та прискорили темпи робіт.

— Ось так! Обіцянка та погроза, погроза та обіцянка. Всі божі створіння так керуються, — пояснив старшина, але Трохим не слухав його.

Дві доби тому посеред ночі хтось постукав у двері хати. Дарка прокинулася першою, перелякалася, розбудила його. Хто там глибокої ночі? Трохим озброївся коцюрбою, глянув у вікно та впізнав Шарканя.

За дверима чекав Северин.

— Вибач за вторгнення.

Характерник у місячному сяйві наче постарів років на десять: нові пасма сивини, запалі очі, прорізане зморшками чоло. Стороння людина не повірила б, що цьому втомленому чоловіку немає й двадцяти п'яти років.

— Северине! — Трохим вийшов на ґанок. — Що сталося?

— Лихо сталося.

Чорнововк повернувся до змиленого Шарканя, який спрагло пив воду, витяг із сакви два чималих мішечки.

— Візьми. Тут шість десятків дукачів, по тридцять у кожному. Золото, срібло, банкноти.

— Нащо стільки? — стривожено перепитав Трохим. — Цілий статок...

— Слухай уважно, — Северин на мить завмер, протер скроні та зосереджено продовжив. — Якщо ти не чув, то Орден тепер поза законом. На нас полюють.

— Пресвята Марія! Що означає полюють?

— Вишукують та вбивають.

Трохим схопився за голову.

— Але навіщо?

— Я дав твою адресу моїй дружині, — Чорнововк пропустив повз вуха питання.

— Ти одружився? — на мить Трохиму здалося, що він

просто спить і бачить химерний сон.

— Так. Її звуть Катрею, — провадив Северин. — Вона з моєю донькою Олею.

— Назвали на честь твоєї мами?

— Вгадав, — посміхнувся характерник утомлено. — Вибач, що турбую, але вона не має близьких родичів поза Орденом, тому я вирішив попросити тебе...

— Авжеж, брате! Не вибачайся!