Тенета війни

Сіроманські очі вели їх у темряві. Характерницький дуб чекав перед лісом — ніби вигнанець, що стояв осторонь громади. Сіре листя майже осипалося з гострих кремезних гілок. Катря і Гнат спішилися та розіслали листи всім, кого знали: «Грамоту Хмельницького розірвано. Раду Осавул убито. Вовча рада під дубом Мамая. Надішли далі та рушай до Буди негайно»

Савка, забувши про сльози, ласкаво гладив непритомного вовка-Пилипа між очей і щось шепотів.

— Від агентів нічого не чути? — спитався Северин.

— Тиша. Велика темрява. Страх, — похитав головою Савка.

Чорнововк згадав аркан тіней навколо. Можливо, Павич мав на увазі це? Що змусило всіх замовкнути?

— Брате, як ти зміг убити їх самим лише криком?

Савка затулив обличчя долонями та відвернувся.

Аби Шаркань перепочив від ваги двох вершників, Северин і Ярема пересіли на запасного Гнатового коня — Ріжка, відтак ще добрих півгодини Еней вів загін до глибокого ярку, що пролягав удалині від усіх гостинців і стежок.

— Зазвичай скидаю тут ярмо. Добрий сховок.

Під зірками вклали поранених на розстелених опанчах; багаття не розпалювали, аби не привертати уваги.

Гнат усівся, провів долонями по обличчю, гучно виблював.

— Струс мозку, — повідомив із кривою усмішкою. — Добряче булавою вперіщили.

— Було б що стрясати! Як ти взагалі дозволив оглушити себе? — зашипіла Катря. — То хорти синець під оком поставили?

— Чарнецький... Я заслужив, — Гнат тихо розсміявся та подивився на згорток біля її грудей. — Овва! За цим шапіто забувся про головне... А покажи-но мою небогу!

На диво, Катря віддала йому Олю без жодного слова. Характерник обережно взяв немовля на руки та захоплено вигукнув:

— Ви тільки гляньте на це диво! Я тепер дядечко! Наче

Остапчика так учора тримав... Як звуть?

— Оля.

Гнат усміхнувся розбитими губами.

— Чудова дівчинка. Така спокійна манюня... Наче й не боїться нічого, — він обережно повернув дитину сестрі.

— Авжеж, бо вона моя донька, — Катря відвернулася та заходилася годувати дитину.

— У тебе від переживань молоко не зникне? — стривожився Гнат.

— У тебе від тупих питань щось зникне, — відгукнулася Катря.

Еней посміхнувся та виблював знову.

Северин побіжно оглянув рани Яреми: дихає легко, спить глибоко, запалення немає. Час оглянути Варгана.

Поруч із вовком туркотів Савка. Чорнововк скреготнув зубами — під липким від крові хутром Еней не роздивився, що поранень було забагато. Ніхто не міг би вижити з такими, але якщо Северин спробує лікувати чарами... Він віддав забагато тоді, коли втримав Ярему. За другу спробу доведеться заплатити життям.

Він не може цього зробити. Не тепер, коли він став батьком. Не тепер!

— Вибач, брате, — прошепотів ледь чутно Северин. — Я...

Він осікся: на очах страшні рани почали затягуватися, і через хвилину під здивованим поглядом Северина вовк зі стогоном обернувся на Варгана. Савка ніжно погладив його по голові.

— Нас полонили? — спитав Пилип.

— Павич урятував, — відповів Северин і протер стомлені очі, вивчаючи численні рани таврійця. Чи йому привиділося?

— Які наші втрати?

Не може бути. Він бачив таке безліч разів. Всі помирали!

— Ми живі... Поки що.

Савка заходився турботливо обмивати Пилипа від крові та хутра з власної фляги.

— Варгане! А де ж твоя коса? — спитала Катря.

— У минулому, — таврієць збагнув, що вона годує маля, і посміхнувся. — Вітаю з уродинами. Від щирого серця.

— Дідько, — Северин похитав головою. — Не збагну, брате, як ти з цими пораненнями не сконав. Інший би вже дуба врізав.

— На мені все швидко гоїться, — флегматично відповів Пилип. — Померти... Не так легко, як здається.

— Ецерон захистив, — Савка посміхнувся. — Ецерон.

Ярема закашлявся, посовався на опанчі та спробував торкнутися рукою обличчя.

— Не рухайся, брате, — попередив Северин, підсівши до шляхтича. — Наївся ти срібла по горло.

— Пся... крев... — виплюнув Ярема. — Що...

— Ми перемогли. Ти втратив око.

— Хоч не прутня...

— Диви який дотепник! — Гнат схвально реготнув, правлячи леза близнючок. — Він ще жартує!

— Бо я є ясновельможний... — Ярема захрипів. — Не подарую Якову... Просто так... Душогубець. Ви повідомили?

— Завтра до ранку весь Орден знатиме.

— Добре... — Ярема стулив очі та перевів подих. — Катря?

— Тут. І донька моя тут. Оля.

— Вітаю... — Яровий розплився в усмішці. — Донька... Добре.

Кров із вибитого ока запеклася на обличчі, взялася кіркою на рудій бороді. Северин намочив хустку з фляги та заходився промивати спотворене лице шляхтича.

— Брат Чекан написав, що Православна церква оголосила Сірому Ордену анафему. Моторні хлопці! — повідомив Гнат бадьорим тоном. — Що скажеш, ясновельможний?

— Срав я на анафему, — відповів той, не розплющуючи очей.

— А османи цієї ночі напали на Князівство, — додала Катря, і шляхтич застогнав. — Скажіть, звідки у виродків із хрестами стільки людей?

— Тільки в одному монастирі я бачив майже шість десятків, — Северин нарешті і собі приклався до фляги. — А тепер помнож на десяток монастирів. Чи два десятки.

Гнат присвиснув і одразу зашипів від головного болю.

— Гаплик. Це більше людей, ніж у всьому Ордені!

— Значно більше.