Тенета війни

— Навіщо вони мені, Гнате? — спитала Уляна, навіть не розгорнувши пакунка. — Куди мені паризькими парфумами бризкатися? На город? У суботу на ринок? У неділю до церкви? Мене люди засміють.

Гнат закрутив оселедця навколо вуха, почухав макітру.

— Я думав, тобі сподобається...

— Мені подобається, — Уляна відкрила подарунок і з насолодою вдихнула аромат. — Такі приємні квіткові пахощі... Але наступного разу привези пару чобіт робочих, старі вже розлізлися. І молодого вола треба, бо Ожинка вже ні воза, ні плуга не тягне.

Характерник подумки вилаяв себе.

— Вибач, любонько, я у тебе телепень... Купую цяпянки, наче все залицяюся. Краще придбай саморуч усе, що заманеться!

Він з широкою посмішкою дістав кілька золотих і срібних монет.

— Сподіваюся, цього вистачить...

— Дякую, коханий. Вистачить, — вона поцілувала його. — Поклади гроші до скарбнички, бо в мене руки в борошні.

У хаті було чисто, як у недільній церкві. Гнат зростав у тітки, яка прибирала домівку лише на великі свята; в Уляни ж лад панував повсякчас.

Він переступив поріг і завмер. Як завжди, відчув на шкірі липку скорину бруду — не з дороги, а від Шевальє, дівок, оборудок, усього того гною, якому не було місця у стінах цієї хати. Вимащений кров'ю характерник, яким вважав себе Гнат попри тверду віру, що без лайна на руках кращого майбутнього не збудуєш, почувався зайвим у власній оселі. Адже він також був частиною гною, від якого ретельно оберігав двох найдорожчих людей...

Ще й парфуми безглузді купив за дику ціну, бовдура шмат! Ті таляри могли піти на мрію.

— Оце тільки зараз взялася за хліб, — повідомила Уляна, повернувшись до тіста.

Вона зітхнула та потерла лоба обома зап'ястками — обережно, аби не причепуритися борошном. Гнат поклав гроші до скарбнички. У таку мить йому завжди хотілося нарешті розповісти про окремий банківський рахунок, який він поступово наповнював... Але вже кілька разів цей план нищився — з його провини — тому Гнат суворо заборонив патякати дружині про мрію. Спочатку він здійснить її... І лише тоді подарує Уляні. Як вона цього й заслуговує.

— Допомогти?

— Поїж краще.

Гнат насипав собі борщу та взявся до їжі так, що аж за вухами лящало. Борщ Уляна готувала неймовірний, такої смакоти він у жодній корчмі не куштував.

— А насправді... Допоможи завтра з клунею, — вона із задоволенням глянула, як він поглинає обід. — Я сама не впораюся, думала сусідів кликати.

— Земледухів? — проплямкав Гнат.

— Не Терещенків же! Ті сахаються нас, ж чорт від ладану.

— А на весіллі їли-пили, аж гай шумів, — кого-кого, а жадібних до бенкету Терещенків він добре запам'ятав.

— Ми — твоя родина. Родина характерника, — Уляна всміхнулася. — Для когось це завжди буде приводом ненавидіти нас. І не смій вибачатися!

Він удав, наче й не збирався цього робити, ретельно вишкрябав ложкою рештки борщу і спитав натомість:

— Що з клунею?

— Стріху треба перестелити. У кутку прогнила і тече, після кожної зливи калюжа.

Гнат протер вуса та голосно відригнув. Такий борщ, певно, святі на небесах їдять!

— А що кум?

Після народження Остапа він хотів покликати Варгана кумом, але той послався на жидівську віру, тож довелося шукати кума з боку дружини, а за куму взяли Катрю.

— Ти забув? — Уляна докірливо глянула на сіроманця. — Він ще три місяці тому поплив за океан кращої долі шукати. До Канади.

— Голова дірява! Не писав нічого?

— Ще ні. Сподіваюся, в нього все гаразд... Бо я вже переживаю трохи, — вона насупилася. — А кума знов мовчить. Лише на день народження похреснику листа з банкнотою прислала. Останні три роки взагалі не приїздить...

— Не зважай на Катрю, у неї голова блискавицями начинена, — махнув рукою Гнат. — А клуню зроблю, любонько! Не турбуйся.

Та швидко, аби подалі від неприємної теми, спитав:

— Де малий?

— Гасає десь, шибайголова, — Уляна перехрестила хлібину та поставила у піч. — Я так стомилася, Гнате... На нього самі лише скарги! Постійно вигадує якусь шкоду чи б'ється з іншими дітьми. Люди бідкаються, навіть священник сказав: якщо Остап хоче восени піти до школи, то мусить навчитися пристойної поведінки. А де він її навчиться? Хлопець майже без батька росте.

Так само і я колись, подумав Гнат.

— Мене він не слухає, а тато приїздить на кілька днів раз на два місяці та й усе, — вона сіла на табурет навпроти. — Він у тобі бачить героя, а я — остогидла мамця, яка тільки все забороняє та змушує робити неприємні речі!

Від однієї капості заскочили на іншу. Як він не старався, виходить кепсько.

— Вибач, — сказав Гнат.

— Не вибачайся. Краще побудь батьком, Гнате. Вплинь на нього... — Уляна посміхнулася. — Я знаю, з ким лягала та за кого виходила, і не скаржуся. По господарству сама впораюсь, але ти допоможи хоч із вихованням, га?

— Допоможу.