Тенета війни

Огир із розпачливим вереском упав, вершник спритно вистрибнув з сідла та вдарив Пилипа палашем, незграбно, проте сильно. Сіроманець ухилився та єдиним ударом розрубав шведові шию. Ворог востаннє махнув палашем та сів на землю: кров перетворила верх його мундира з синього на брунатний.

Вуха роздирало криками. Кавалерійська атака вгризлася в ряди стрільців, протягла на кілька кроків і застрягла, як ніж у кістці. Пилип озирнувся: стріляли, рубали, кололи та помирали. Необережний крок, і ошалілий кінь, що корчився на землі, ударом копита вибив йому шаблю з руки. Долоню пронизав біль, а за мить щось угатило в лоба так, що зірки спалахнули: влучило кулею. Пилип угледів шведа з піштолем, підхопив кинуту солдатом рушницю та побіг на нього, багнет розпоров тканину, шкіру, м'язи... Сіроманець рвонув рушницю вгору і ворожа кров залляла його.

— Не займай! — прокричав Пилип.

Січовики навколо підхопили бойовий клич, почулися команди захриплих офіцерів, а характерник кинувся патрати далі. У нього влучило ще кілька куль, та він не зважав.

— Не займай!

Він переб'є всіх, потім зробить це знову, допоки вороги не скінчаться, а затим повернеться додому. До Майї. І ніколи їй не розкаже, що він тут робив.

— Не займай!

Багнет клював груди, боки та спини, ніхто не міг спинити його, сіяча смерті, на обличчя порскало гарячою кров'ю та пахло, неймовірно пахло солодким життям, від аромату голова... обертом, світ навколо раптом... червоним.

Могутнім ударом він убив ще одного. Здається, рушниця від того удару зламалася. І чатована роками клітка затріщала.

Пилип ошелешено спинився. Навколо вирувало, але він чув лише страхітливий скрегіт у голові. Він кинув зброю, схопився за потилицю та впав на коліна. Пізно.

Срібні грати виламано; сталеві ґрати розігнуто; воля розбита. Він пригадав Майю та її усмішку, згадав маму, його останній бастіон, його надійний якір, але обличчя зникали, у повітрі пахло кров'ю, клітку рознесло на друзки, Пилип розпачливо закричав...

Нарешті!

І прийшла багряна пустка.

Він отямився серед розірваних тіл, у калюжі крові та рештках власного хутра. Язик обпікав смак заліза, наче він спав із замком у роті. Битва скінчилася; січовики оточили його широким колом, наставили рушниці, дивилися переляканими очима. Пилип підвівся, озирнувся в пошуках своїх речей, не розуміючи, що трапилося, а рушниці стежили за кожним рухом, наче ті кулі могли йому зашкодити. У загальній мовчанці він накинув мундир мертвого шведа — і лише тоді помітив кілька загризених трупів із жовто-блакитними нашивками.

Ноги підкосилися. В очах потемніло. Судомно перекошений рот ковтнув повітря. Це не могло бути правдою. Після стількох років... Після всього, що він...

Четверо. Перерахував: четверо.

Усього лишень.

Його життя було втрачено за кілька хвилин: роки витримки, тренувань, мовчанки — все знищено.

Звір вирвався на волю.

***

Усенощна в «Нічній мавці» минула без пригод за винятком розлитого келиха вина на якогось шляхтича. Гнат отримав розрахунок, передрімав кілька годин у Лілеї, придбав подарунки та погнав Упиря чвалом — хотів якомога швидше приїхати до родини.

Села характерник дістався за кілька годин. Селяни чемно віталися, Гнат люб'язно відповідав. Він знав деяких в обличчя, проте імена вивітрилися, і характерник навіть не намагався їх запам'ятати. Змилений Упир, переводячи подих, кроком дійшов до невеличкої хатини. Характерник звільнив коня від сакв та збруї, погладив по шиї. Стара кляча Ожинка, єдина мешканка стайні, привіталася тихим іржанням. Упир форкнув у відповідь і взявся за овес.

— Вибач, вибач, — сказав Гнат. — Я тобі куплю цілий пакунок пресованого цукру.

Упир подарував йому докірливий погляд та повернувся до вівса.

— Думала, вже не приїдеш, — почулося від хати.

У дверях стояла молода жінка: довге волосся забрано під очіпок, повіки карих очей обважніли від утоми, засмаглі руки по лікті в борошні. Її пишним устам дуже пасувала б усмішка, але зараз вони склалися у тонку риску. Господиня сперлася плечем об двері та прискіпливо оглядала характерника, наче не бачила його кілька тижнів.

Його справді не було кілька тижнів.

Гнат метнувся до дружини, обійняв за стан та легко підняв над землею. Серйозний вираз її обличчя зі сміхом розчинився.

— Як я міг не приїхати! — прогуркотів він і занурився носом у її шию.

— Тогоріч забув.

Він обережно поставив дружину на землю.

— Тогоріч було термінове доручення... Я ж стільки разів пояснював! Щойно маю змогу, то мчу сюди, любонько, сама розумієш...

— Розумію. То я дражнюся, — вона обережно, наче боялася опіку, торкнулася його долоні. — Добре, що ти приїхав. Остап дуже зрадіє.

— Я йому подарунка привіз! — Гнат дістав чималенький пакунок із сакви. — І коханій дружині також!

— Що за подарунок? — в її очах промайнули вогники.

— Для моєї Уляни — найкращий!

Гнат закрутив вуса, урочисто встав на коліно і театральним жестом підніс їй невеличкий пакунок.

— Парфуми, любонько! Наймодніші, з самого Парижа!

Вона взяла їх до рук, і невагома радість, що було осяяла її обличчя, зникла.