Тенета війни

Дивне завдання. Кротів у Варті по дрібницях не смикають... Напевно, Басюга мав якісь серйозні причини для такого доручення. Пилип давно не обдумував накази: просто виконував і брався за наступні. Серед агентів Таємної Варти він мав трьох інформаторів, та для початку рушив до найменш надійного.

На дошці оголошень, що висіла поруч із казармами сердюків міста Лубни, поміж портретів оголошених у розшук, талановито прикрашених вусами та рогами олівцем невідомого митця, з'явилася невеличка об'ява: «Шукаю рідкісну книгу про таємні властивості поганки блідої та інших безкорисних грибів, писану Климентієм Горопашним у році тисяча вісімсотому. Чекаю на власника примірника щовечора у бібліотеці».

Олексій Крижанівський щодня ходив на службу повз цієї дошки. Як персона відповідальна та занудна, агент щоранку вивчав її на предмет свіжих оголошень, і то був ідеальний спосіб викликати його на зустріч. Наступний вечір Пилип провів у бібліотеці за випусками останніх газет — він трохи відстав від новин, що неприпустимо для контррозвідника, тому надолужував згаяне, поки мався вільний час. Просидів до самого закриття, проте Олексій не з'явився, і це було дивно: раніше він ніколи не змушував чекати.

Читальна зала не користувалася попитом серед містян, тому характерник сидів наодинці під зацікавленим поглядом бібліотекарки — новенької, що змінила старого хворобливого буркотуна, який завжди схиляв Пилипа до розпивання лікувального самогону на меду і гнівався після відмов, наче то були особисті образи.

Другий вечір Олефір провів за різноманітними творами про перевертнів. Творів знайшлося чимало, але переважно то була маячня, написана вар'ятами, та нісенітниці, вигадані задля читацької розваги — жодних корисних відомостей на численних сторінках не знайшлося. Напевно, вартісні роботи про Звіра та його природу треба шукати в архівах Ордену, а точніше, в архівах двохвостих... Може, попросити Щезника про невеличку послугу? Втім, коли пригадати, як він убив власного батька, підкореного Звіром, то це не найкраща думка.

Підкорення — хибне слово, Пилипе. У могутньому союзі вони віднайшли справжню свободу.

Другого вечора Олексій теж не з'явився. Зранку Пилип перевірив оголошення: його не зірвали, але піддали невеличкому редагуванню, внаслідок чого слова «поганки» та «грибів» було охайно закреслено, натомість над ними каліграфічно виписано «сраки» та «сердюків». Утім, навіть подібні правки не могли завадити агенту зрозуміти код, яким вони між собою послуговувалися. Якщо Крижанівський знову не прийде, доведеться шукати його особисто.

На третій вечір до Пилипа обережно наблизилася бібліотекарка — привітна та напрочуд люб'язна молодиця — і мовила нерішуче:

— У вас така чудова коса! — вона зашарілася та ледь не підскочила від власних слів: — Ой! Вибачте! Я зовсім не те хотіла сказати!

Пилип здивовано глянув на неї та несвідомо провів рукою по заплетеному волоссю.

— Дякую...

— Вибачте! — повторила жіночка та випалила: — Ви чекаєте на пана Крижанівського, чи не так?

— Він вас прислав?

— Ні-ні! Тобто так... Певним чином, — вона ще більше зніяковіла. — Пан Крижанівський перед від'їздом попередив, що сюди може приїхати характерник... Який чекатиме вечорами у читальні. Якщо не зникне на третій вечір, то я маю передати послання...

— Що за послання?

— Пан Крижанівський більше не живе у Лубнах і його марно шукати, — процитувала бібліотекарка.

— Овва, — Пилип і не мислив про таку оказію.

— Почекайте, у мене залишилася його картка, — вона метнулася до стінки, вкритої висувними скриньками з літерами. — Ось! Мешкав за адресою: вулиця Конашевича-Сагайдачного, дім чотирнадцять. Це стане у нагоді?

— Авжеж! Красно дякую, — вклонився Пилип, на мить завагався, а потім рушив до дверей.

— Заходьте ще, пане лицарю! — гукнула бібліотекарка на прощання. — Тут рідко бувають характерники... Та інші відвідувачі... Нехай Мамай допомагає!

Незвично було чути ці слова від когось поза Орденом.

— Навзаєм, — усміхнувся Пилип.

Мабуть, вона чекала більшого. Мабуть, засмутилася, коли він отак просто пішов. Мабуть, карталася за незграбну розмову, дивилася у люстерко з думкою, що вона безнадійна дурепа... Не знала, що її провини тут немає. Не знала, що він мусить залишатися самітником до скону.

Колись Пилип намагався пояснити це Майї, а вона перепитувала відчайдушно: чому? Адже все було добре, хіба ні? Що змінилося? А він не міг відповісти, відводив очі та проклинав себе за біль у її голосі...

На вулиці Конашевича-Сагайдачного сіроманець очікував побачити новомодну кількаповерхову будівлю з окремими квартирами, але серед старих яблунь причаїлася невеличка садиба. У сутінках, між осяяних домівок, її темні вікна видавалися мертвими.

— Ви спізнилися, — повідомив чоловік, що саме заходив до сусідньої хвіртки. — Будинок придбали тиждень тому.

— Пан Крижанівський виїхав?

— Давно ще! Місяців зо два тому. Зірвався бозна-куди разом із родиною. Не попрощався навіть по-людськи. Хіба добрі сусіди так чинять? — чоловік почовгав до хати.