Тенета війни

— Незмінним, кажеш? Вибач, кажеш? — Яків кілька секунд стискав кулаки, а затим прокаркав: — Запам'ятай! Добре запам'ятай цю розмову, брате. Я простягнув тобі руку, а ти харкнув на неї!

— Я не...

— Мовчи! Це... — Яків кивнув на клямри його череса, — стало тобі дорожчим за оце!

Золотий пірначик указав на сорочку Яреми, де було вигаптовано родинний герб.

— Розмову завершено, лицарю.

Розпашілий від гніву Яків розвернувся і пішов до маєтку.

Здійнявся вітер, діброва зашелестіла. Ярема дивився братові вслід, доки той не зник. Характерник провів долонею по обличчю, стиснув заплетену бороду.

Він так довго мріяв повернутися додому, бачив це уві сні — а тепер здавалося, що краще було й не вертатися.

***

Северин допив кисіль, відкинувся на лаві та вдоволено крекнув. Для цілковитого щастя залишалося тільки викурити гарненьку люльку.

— Забагато смалиш, — зауважила Ліна, прибираючи зі столу.

— Лікарі стверджують, що куріння розвиває дихальні шляхи та пришвидшує роботу мозку, — відповів характерник, розкурюючи носогрійку.

— Не йми віри тим лікарям, — відьма презирливо зморщила носика. — До мене кілька курців приходило з легенями, повними лайна. Один харкав кров'ю, невдовзі сконав...

Северин примружився, з насолодою затягнувся та пустив хмаринку під стелю.

— А мене лікар у дитинстві від смерті врятував, — підморгнув їй. — Ще й зауваж: це не просто тютюн, а цілюща суміш із коноплями.

Ліну це не переконало: вона щоразу попереджала його про шкоду куріння, щоразу Северин не зважав, обоє лишалися при своєму.

Брудний посуд влігся у великий мідний таз. Ліна всипала туди дрібку таємничого пороху, додала перевитої висушеної трави, щось прошепотіла, і вода зійшлася густою зеленою піною.

— Щоразу забуваю спитати: цього ти теж навчилася у Соломії?

— Цього Соломія навчила мене першочергово.

Северин розсміявся.

— А мене змушувала руками посуд мити! Треба їй написати... Бо знову скаже, що забув про неї.

— Ти й справді забув, — Ліна схрестила руки на грудях.

— Але вона не відряджає ворон!

— Тобто без ворон листуватися неможливо?

— Все-все, присоромила, — Северин підняв руки догори. — Напишу їй одразу, як владнаю справу.

— Ти справді мусиш їхати?

— Не маю вибору, — зітхнув сіроманець. — Я б залюбки залишився, але один упертий агент довго не відповідає. Мушу розібратися, в чім справа.

Відьма наблизилася впритул та рішучим рухом відібрала у нього люльку. Северин із жалем провів носогрійку поглядом, Ліна ж узяла його за підборіддя та примусила подивитися їй в очі. Він без спротиву пірнув у каро-зелені глибини.

— Затримаєшся трохи? — сіла на нього верхи.

Він не міг устояти перед такою пропозицією.

За пів години Чорнововк підхопив зібрані сакви та мовчки рипнув дверима — так, ніби пішов у справах на кілька годин. Ліна залишилась у розбурханому ліжку, не зронивши ані слова. З посмішкою дивилася на підлогу, де змішалися рештки молока з уламками глечика, що поліг жертвою їхнього переміщення зі столу на ліжко; дивилася так пильно, немов у білій калюжі ховалися великі пророцтва. Ліна ненавиділа будь-які ритуали прощання.

Стояв погожий червневий день — хоч картину пиши. Шаркань привітався веселим іржанням, Северин у відповідь почухав його між вухами та перевірив підкови. Вдоволений оглядинами, прибив тютюн чорною від постійних порізів пучкою великого пальця, розпалив згаслу носогрійку, котрої не встиг викурити навіть половину, та без поспіху запряг коня.

— Поїхали, друже, — сіроманець дмухнув у конячі ніздрі терпким димом, аж Шаркань чхнув. — Дорога неблизька.

Небо сяяло безхмарною блакиттю, природа палахкотіла свіжим різнобарв'ям. З ланів долинали селянські пісні, помережені багатоголоссям пташиних співів. Чорнововк і собі насвистував якусь мелодію. Настрій був пречудовим. У такі дні йому здавалося, що життя справді має сенс.

Якісь зустрічні подорожні кивали, деякі віталися, таким Северин відповідав дружнім помахом руки. Дехто відводив погляд та хрестився, він і до таких давно звик. Розпечені клямри блищали, розсипали навсібіч відблиски трьох сонячних стрибунців. Чорнововк прикладався до фляги з водою, але люльку більше не чіпав — не через відьмині перестороги, а через спеку, під якою про гарячий дим навіть думати не хотілося.