Тенета війни

Як ледь не пішов на дно під час кораблетрощі та хапався за мерців у молитвах про порятунок? Як після вибуху витирав обличчя від мозку товариша, з котрим тільки-но жартував про маркітанток? Як врізався у ворожі ряди з палаючою шаблею у правиці? Як зброя у руці нівечила чужі тіла та висмикувала з них життя? Як кричав при погляді на вирізьбленого «кривавого орла» на тілах союзників, що потрапили в засідку? Як вовком полював на ворожих офіцерів і викрадав їх? Як його викопували з купи мертвяків?

Він не бажав мати цих спогадів, але вони засіли в голові гострими уламками.

— Важко було, — характерник ковтнув чаю.

— Вас не поранили?

— Кілька разів, але нічого серйозного. Самі тільки подряпини. Можна сказати, пощастило.

Розмова урвалася. Ярема розумів, що має зробити хід у відповідь. Що там казала мамуньо в екіпажі?

— Мені розповідали, що ви полюбляєте садівництво.

— О так, квітки — моя пристрасть, — з полегшенням відповіла Агнеса. — Якщо завітаєте вдруге, я неодмінно покажу вам свою найкращу квітку...

Вона затнулася, зашарілася та замовкла. Ярема відчайдушно шукав вдалу фразу для виходу з конфузу, але жодна не пасувала до перших хвилин знайомства зі шляхетною панянкою.

Аби заповнити незручну паузу, обидва посьорбали чаю. Агнеса опанувала себе — треба віддати належне, напрочуд швидко — та відновила бесіду.

— Отже, ви справді вмієте перетворюватися на вовка?

— Я чекав цього питання, — посміхнувся Ярема і вона розсміялася разом з ним.

Напруга спала. Він докладно описав життя Північного Альянсу, тамтешній побут, звичаї, одяг, фіорди — Агнесу це справді цікавило (чи принаймні вона чудово вдавала); натомість дівчина розповідала про виставки картин, поетичні читання, останні новини Тарнополя, Львова та Києва, і так вони теревенили про різне, допоки не повернулися матері. Жінки були задоволеними та хмільними і під час спільної вечері весь час обмінювалися багатозначними посмішками.

Після десерту гості розпрощалися та поїхали додому. Механічні екіпажі Ядвіга вважала надто гучними, смердючими й вульгарними, відтак притримувалася думки, що шляхта має мандрувати виключно у кареті з парою добрих коней та погоничем у шатах із гербом родини. Зауваження, що механічним екіпажам також потрібні керманичі, які вбираються так само, пані Ярова ігнорувала як несуттєві.

— Що скажете, сину? — спитала Ядвіга, тільки-но карета рушила з місця. — Як вам Агнеса?

Характерник заходився набивати люльку. Він чудово знав, що мовчанка дорівнює грі з вогнем, але не зміг утриматися.

— Як вам Агнеса? — повторила голосніше пані Ярова та додала посмішку, добре знану з дитинства: ця посмішка обіцяла різки на дупі або гречку в кутку.

— Думав, буде гірше, — знизав плечима Ярема. — Але напрочуд приємно поспілкувалися.

— Добре, добре, — не напосідала Ядвіга. — Запам'ятайте свої відчуття... А післязавтра рушимо до Чернівців. Там чекає кандидатка номер два! Треба встигнути до вашого відбуття.

Ярема тихенько простогнав і сховався у тютюнових хмаринках.

Наступного дня він безцільно їздив околицями Чорткова — аби лише не стирчати у маєтку. Лютився на себе і власну неспроможність відмовити матері з її маніакальними забаганками, лютився на марнославного бовдура Якова, що додумався просити про допомогу у шантажі, лютився на милу Агнесу, яка взагалі була тут ні до чого і лише за прикрим збігом обставин потрапила до цього переліку. Чому доросле життя невпинно перетворюється на дупу?

Його бентежні думки обірвав вужик, що грівся посеред дороги у гарячій пилюці. Обережна кобила спинилась перед ним та перелякано заіржала, і раптом скотилася лавина: вибух, ще один, жахливий вереск інших коней, в очах мерехтить, сира земля під колінами, прямо перед ним лежить кобила із розпоротим уламком черевом, квилить, він намагається запхати теплі тельбухи назад, сам не розуміє, навіщо робить це, нутрощі смердять і парують, вислизають із покривавлених рук, навколо нестерпно кричать коні та люди, а кобила вже мовчить і тільки витріщається на нього нажаханим оком...

— Малюче!

Він не чує.

— Малюче! Ти здурів? Ходи сюди!

Він кидає кишки, кобила вже померла. Слухняно підходить до діда.

— Вони вивели їх. Вивели всіх! Бачиш?

Ярема бачить. Дід скидає одяг.

— Мусимо кістьми лягти, але скувати їхні сили. Це наказ!

Наказ як слово Боже. Краще бігти на смерть, ніж дивитися на тих конаючих коней.

— За мною! Не займай!

Ярема, Микола та інші сіроманці мчать уперед, на ходу обертаються на вовків, Ярема хапає в пащу ножа зі срібним лезом.

Ведмеді, як на родинному гербі Ярових, величезні, закуті у шпилясті обладунки, ревуть та мчать назустріч. Обернені проти обернених, хижаки на хижаків. Незаплямовані Потойбіччям б'ються навколо, не втручаючись у двобій проклятих.

Він ухилився від здоровенної лапи. Вовкові поруч ударом розтрощило череп. Одного погляду вистачить: ані пазурі, ані ікла не візьмуть — заважали кляті обладунки. Ведмеже ревіння, вовче гарчання, постріли і дзвін сталі, все злилося, змішалося, склеїлося кров'ю.