Тенета війни

Ярема стрибнув на спину найближчого ведмедя, на льоту перекинувся, лівицею схопив його за шию, а у правицю виплюнув ножа. Удар в око, ніж входить глибоко, скрегоче на кістці, він вганяє його далі, засліплений берсеркер реве від болю, стає дибки і за кілька секунд помирає. Ярема намагається витягти ножа, але лезо сидить занадто глибоко, характерник не встигає зістрибнути, огрядне тіло гепається на нього, причавлює, він чує останній крик із чужої гортані, що перетворюється на людську:

— О-о-оді-і-і-і-ін!

Важкий обладунок б'є по скроні шпичастим краєчком. Темрява.

Прийшов до тями під рядами холодної плоті. Він лежав серед мертвих, за щасливою випадковістю не пошматований завірюхою сталевих жнив. Повітря не вистачало. Спробував поворухнутись: марно. Заволав щодуху:

— Допоможіть!

Дивом його почули. Якийсь одноокий сіроманець розкидав мертвих, дістав скривавленого Ярему до цього світу і сіроманець завмер, спорожнілий, беззмістовний, але чомусь живий.

Кобила тицьнулася носом у вухо і мара розвіялася. Ярема сидів у пилюці посеред дороги. Вужик давно зник, кобила тихенько іржала. Характерник погладив її морду, обережно звівся на ноги, вдихнув і скривився — у грудях боліло, наче пірначем вгатили.

Знову! Як соромно... Він думав, що ці приступи у минулому, на землях Північного Альянсу, їх не траплялося кілька місяців... Але вони повернулися.

— Якщо це кара за слова мої, — мовив Ярема до неба, — то я не відступлюся. І готовий спитати знову: де любов твоя? Вона покинула мене. Чуєш? Ти чуєш?

Небо мовчало.

***

Доглядач кладовища пишався своєю роботою. Будь-хто здатен постояти за себе, крім небіжчиків, які стерплять будь-яку наругу. Захист могил — гідна справа, і тільки недолугі, недалекі люди не бачать її благородства. Нічого моторошного у ній немає: за кілька десятиліть доглядач переконався, що жодне місце в світі не зрівняється зі спокоєм кладовища, а всілякі привиди й мстиві духи живуть лише у лячних байках і химерних книжках, на кшталт тих, якими зачитується його меншенька онучка, справжня розумниця.

Він робив вечірній обхід (де бур'ян смикнути, де отруту в кротячу нору кинути, де сміття прибрати) і вгледів між двох характерницьких дубів самотню постать. До тих дерев він наближався рідко: навколо дубів не ховали через густе мереживо коріння, що унеможливлювало будь-яке копання, а лицарськими могилами опікувалася родина Непийводи, добрі люди, ніколи про мертвих не забувають, на гробівці завжди приносять крашанки та паску... Проте навіть Трохим Непийвода не наважувався сидіти отак під дубом, прихилившись спиною до стовбура. Певно, то син похованих характерників, Семен чи як його, теж сіроманець. Навідується рідко, але добре запам'ятався, бо попри сивину на скроні був наймолодшим лицарем Сірого Ордену. Доглядач пройшовся повз величної пари дерев, що сплелися у вічному танку, спіймав погляд характерника і махнув йому рукою, не порушивши сакральну тишу зайвим вигуком. До лицаря малося питання, але воно могло почекати.

Сіроманець відповів на привітання та одразу забув про доглядача. Провів рукою по теплій корі. Дуби стали єдиною згадкою про батьків: тато, якого він власноруч убив; мама, чий убивця так і лишився невідомим. Зовнішність Ігоря він досі пам'ятав, але обличчя Ольги пішло зі спогадів назавжди. Лише ці два дерева — і він сам — були доказами їхніх життів.

Чорнововк прийшов сюди у пошуках відповідей, але жодної не знайшов. Перед очі поверталася нещодавня зустріч.

...Замість привітань він довго вдивлявся в її живіт, підперезаний чересом із трьома клямрами. Живіт як живіт — ніщо у ньому не видавало ознак нового життя.

— Мої очі вище, — повідомила Катря.

Після Острівної війни характерниця змінила зачіску: відростила волосся, яке збирала хвостиком на маківці, а скроні голила.

— Чи ти намагався поглядом вигнати плід із мене, як екзорцист — нечисть? Тоді варто почитати молитви, без них нічого не трапиться.

Він давно звик до її кпинів.

— Ти певна, що... — почав Северин обережно.

— Певна, — не дослухала Катря. — Чотири місяці. Саме відтоді, коли ми наостанок кохалися. Все збігається.

— Я мав на увазі, чи ти певна, що саме від мене...

Ляпас! Не встиг Чорнововк прикласти долоню до вдареної щоки, як відчув могутній копняк у небезпечній близькості до паху. Северин хутко відстрибнув і викинув руки вперед, готуючись блокувати нову атаку.

Катря стояла, забравши руки в боки, очі палахкотіли блакитним пломенем.

— На відміну від мого брата, який злягається з усім, що тільки рухається! На відміну від тебе, стрибунця в ліжко до відьми за першої-ліпшої нагоди! Я! Маю! Гідність!

Вона шмагала його словами, наче батогами.

— Перепрошую! — випалив характерник, але було пізно.

Її гнівне обличчя налилося рум'янцем, і Северин відчув приплив украй недоречного збудження.

— Ще один сумнів чи бодай натяк щодо батьківства... — Катря вихопила з-за спини шаблю та блискавичним помахом розпанахала йому сорочку від горла до пупа. — І ця доля спіткає твої причандали! Затямив?