Тенета війни

Треба шукати відповідей деінде... Крім однієї.

— Трохиме! Наостанок одне питання мучить...

— Ох і життя у тебе, брате, вічні питання! Що ще за одно?

— Відповідай чесно: мої вуса схожі на котячі?

Розділ третій

Пан Дем'ян Опецько мешкав у Кривому Розі та зазвичай обідав у ресторації «Bavariya», де харчувалося чимало людей з Варти — їхня будівля стояла на вулиці неподалік. Пан Опецько вирізнявся відвислими, наче в бульдога, щоками та відлюдькуватим поглядом з-під кремезного лоба, яким можна було колоти горіхи. Він саме закінчив із грибним супом та приготувався поласувати шніцелем, як навпроти всівся Пилип.

— Приперся, вовкулако, — привітався пан Опецько.

Олефір кивнув, замовив холодної води з цитриною і осяяв агента дружньою посмішкою.

— Не псуй апетит. І без тебе виразка, — сказав чоловік неприязно.

— Доброго дня, пане Дем'яне, — протуркотів Пилип. — Чи не приділите мені кілька хвилин вашого дорогоцінного обіднього часу?

— Не приділю, — відрубав пан Опецько та взявся пиляти шніцель на шматочки. — Завжди мріяв це сказати і от нарешті кажу: котися до сраки!

Він гарикнув останні слова так голосно, що до них повернули голови. Пилип продовжував чемно посміхатися, а пан Опецько уже нарізав шніцель разом з тарілкою, від чого кожен рух ножа супроводжувався нестерпним виском.

Офіціант приніс запітнілий келих цитринової води, вклонився та пішов.

— А ви сьогодні напрочуд красномовні, пане Дем'яне, — зауважив Пилип миролюбно. — Чи то блекоти об'їлися, чи то хоробрості набралися. Невже наш маленький спільний секрет перестав бути секретом?

Колись Пилип спіймав злодійкуватого агента Варти на банківських оборудках, так почалася їхня плідна співпраця.

— Авжеж, трясця, перестав! — пан Опецько гнівно стукнув кулаком й мало не напоровся на власну виделку. — Мені тепер до кінця життя папірці зі столу на стіл перекладати за мізерні мідяки! І навіть звільнитися не зможу, бо миттю за грати кинуть!

— Шкода, — Пилип випив холодної води. — Ви були цінним джерелом, пане Дем'яне.

— Пішов ти в сраку, — повторив пан Опецько. — От зараз поїм, повернуся до контори та напишу доповідь, де викладу з усіма датами й подробицями, як ти мене шантажував.

— Грайте та не загравайтеся, пане Дем'яне, — мовив Пилип зимно. — Чи ви забули, з ким розмовляєте?

Він хижо глянув в очі агенту і той відвів погляд.

— Я нічого не писатиму, — буркнув пан Опецько. — Але наші справи скінчено. Більше не приходь. Ніколи.

— Не прийду. Смачного, — Пилип лишив розрахунок за напій на люб'язного пана Опецька і викреслив друге прізвище зі свого списку.

Може, розірвемо йому горлянку?

...Розголос про трагедію швидко дістався Ордену: Пилипа миттю повернули до Гетьманату. Це була його остання битва в Острівній війні. Орест Панько, голова куреню скарбничих, особисто допитав Пилипа про той випадок: Пилип відповідав чесно та докладно, приховавши лише спільну з учителем таємницю. Осавула сказав, що Орден розгляне цю справу після остаточного завершення бойових дій, а нині Пилип повертається до своїх обов'язків.

Після того, що накоїв, Олефір очікував на страту. Проте, отримавши неочікуване помилування від людей, він не знайшов його у власного сумління. Пилип дізнався імена тих чотирьох, знайшов їхні сім'ї, зняв зі свого рахунку всі дукачі, що накопичив за роки, розділив на рівні частки та особисто розвіз по домівках убитих ним солдатів. Кожна зустріч — як срібна куля. Старі батьки; самотня мати; молода дружина із первістком на руках; старша дочка серед зграйки молодших дітлахів. Він забрав у цих людей сина, чоловіка, батька, годувальника, натомість пхав їм до рук важкі капшуки і бурмотів:

— За вашу втрату.

Вони дивилися з недовірою, зі сльозами, з усмішками, не здатні повірити раптовому щастю, а Пилип поспішав геть, не маючи снаги дивитися їм в очі, а тим паче зізнаватися, що насправді скоїв.

Легше йому не стало. Можна підкупити людину, але не власне почуття провини.

Він кілька разів писав Майї, але кожен лист опинявся у багатті. Зрештою вирішив: буде краще, якщо вона вважатиме його загиблим. Майя страждатиме через зникнення, тужитиме за втратою, але час усе загоїть. Вона забуде проклятого характерника і знайде гідного чоловіка, з яким буде щасливою.

Пилип більше не міг повернути Звіра до кліті — той виріс та зміцнів разом із ним. У вухах звучав забутий голос. У снах характерник біг разом з вовками та гнався за здобиччю; серед м'яких тіл розривав солодке м'ясо та занурював пащеку в теплу кров, хлебтав, не здатний насититися, вив на місяць і насолоджувався... Переживав цей сон щоночі, ніби спостерігаючи збоку, та ніколи не міг прокинутися — у небі жевріли велетенські багряні очі, що сковували волю жаским незмигним поглядом.

Так більше тривати не могло. Коли вчитель загинув у битві під Стокгольмом, а війна завершилася, то вже нічого не стримувало Пилипа від зізнання Раді Сімох осавул. Звір збиткувався, глузував, погрожував, а потім благав утекти, і плювати на решту світу, плювати на Сірий Орден та Раду Сімох,