Тенета війни

Вона спочатку не зрозуміла; він повторив крізь силу. Вона питала, чому, а він повторював, що змінився, що їм тепер небезпечно бути разом. Вона відповідала, що не боїться, їй байдуже до небезпек, вона однаково його кохає...

Коли на її очах заблищали сльози, він був на межі того, аби плюнути на всі накази Басюги і свою непохитність, впасти їй у ноги, обійняти та розповісти про своє лихо, про сховану небезпеку, про свій душевний біль і відчай... Натомість Пилип удав, наче втратив усі почуття, й торгувався за продовження дружніх стосунків, себто за право у разі потреби тягнути з неї внутрішні відомості Таємної Варти. Вона погодилася.

У дві наступні зустрічі Майя дивилися на нього з надією... Але Пилип просто отримував відповіді, за якими приїздив, та мчав геть, зціпивши зуби. Вона почувалася зрадженою, хоча ніколи цього не казала. Вона не підозрювала, що спогади про неї, як і спогади про матір, стали для Пилипа сонячними зайчиками у царстві мороку, на яке перетворилося його життя.

Наказ за наказом. Голос Звіра, що звучав дедалі частіше. Самотність. От і все.

Єдиним радощами були книги та листи старим товаришам. Ярема, Гнат, Северин, себто брат Малюк, брат Еней і брат Щезник охоче відповідали на послання, бо давня пригода після прийому до Ордену міцно спаяла четвірку разом. Але то сталося понад шість років тому, і стежки їхні давно розбіглися: Гнат завів родину та ніс варту в якомусь паланку неподалік Києва, Ярема мандрував Північним Альянсом з місією аташе, Северин служив у потойбічників і про свої таємничі справи не розповідав. Повідомлення від друзів допомагали Пилипу триматися, до часу відганяли морок приреченості. Навіть коротке «курва, вчора напився так, що ледь не всрався» від Гната дарувало посмішку й полегшувало кайдани прикрої самотності.

Ватага збиралася рідко, але щоразу весело — всі четверо ніби молодшали у цьому гурті, скидали вантаж прожитих років, знову перетворювалися на веселих юнаків-гуль-тіпак. Пилипу під час цих зустрічей хотілося випити, як ніде й ніколи. Проте навіть найближчі товариші не знали ані про його секрет, ані про Майю...

А він ось-ось побачить її знову. Буран долав милю за милею. Наближався Мелітополь.

Пилип уперше подумав, чи не збрехати йому про виконання завдання, так насправді й не побачившись з нею. Кожна зустріч висмоктувала сили. Щоразу, коли Пилип бачив її засмучене обличчя, то почувався останнім покидьком. Щоразу несамовито кортіло порушити наказ і розповісти правду... Але Пилип мовчав.

Характерник попередив про візит завчасною листівкою, відтак прибув до міста надвечір і чекав на місці, де вони колись познайомилися, — у парку біля пам'ятника Тимішу Хмельницькому. Купив квасу з величезної діжки, що не рухалася десятиліттями. Горлянка пересохла, як завжди перед зустріччю з Майєю. Намагаючись заглушити власні думки, прислухався до вуличного проповідника, який волав:

— Сіроманці! Де ж це бачено, люди? Ходять поміж нас, не ховаючись, удень, всі їм у ноги кланяються, наче святим!

Навколо проповідника паслося кілька роззяв.

— Бо вони державу захищають, — сказав один серед них.

— Державу захищають? Справді? От скажіть мені хтось, шановне панство, — не розгубився проповідник. — Чи хтось із вас на власні очі свідчив, як ці захисники насправжки когось боронили? Відколи це по дорогах мандрувати та по шинках пити охороною держави стало? Я от тільки бачу, як вони з чересами на пузах роз'їжджають туди-сюди і ніц більше не роблять! Якщо вони державу захищають із пивом у корчмі, то в нас таких боронителів пів країни!

Його підтримали веселим реготом. Підбадьорений успіхом, проповідник кував далі:

— Чи вони просто хочуть, аби ми так думали? Ми звикли з дитинства вірити всіляким казкам... Про Котигорошка чи Івасика-Телесика. Але ж ми дорослі люди, панове! Є Біблія, є слово Боже, і священники промовляють нам: то ніякі не захисники, а справжня нечисть. Але ми дозволяємо їй плодитися серед нас, дозволяємо сотні років, наче у цьому ніц страшного чи поганого немає!

— Господи помилуй!

— І справді, тільки милість Усевишнього нам допоможе, — кивнув проповідник, перехрестився та здійняв руки до неба. — Куди не глянь, дуби ті чорні ростуть, землю нашу корінням темним отруюють, а ночами навколо них нечиста сила збирається, шабаші влаштовує!

Людей навколо нього купчилося дедалі більше.

— Насолоджуєшся виставою? — поцікавилася Майя.

Він занадто захопився і не почув, як вона підійшла. У темному костюмі, волосся зібране у строгий вузол. Прекрасна й недосяжна.

— Це ваш? — спитав Пилип, наче вони бачилися востаннє вчора, а не багато місяців тому.

— Не можу знати, — Майя подивилася йому в очі. — Ти прибув з питаннями, Пилипе, але в мене немає відповідей. Мене відрізали від усього. Вибач за довгу дорогу, проте вона була марною.

— Що сталося?

— На початку літа, — почала Майя, — Кривденко провів грандіозну реформацію під гаслом боротьби з інфільтрованими ворожими агентами. Чимало голів полетіло у високих кабінетах. Мені пощастило, якщо можна так сказати: на службі залишили, але, вважай, суто номінально. Платня крапає, роботи ніякої.