Тенета війни

Чергового спекотного ранку Гнат з'їхав до характерницького дуба, напився з джерельця біля коріння та перевів подих у затінку. Початок серпня видався щедрим на спеку і скупим на хмаринки. Тим не менш характерник не проміняв би пекло на засніжені місяці, коли до цього дуба йому довелося торувати дорогу через кучугурища, що сягали вище колін Упиря. Немає ніц приємного в мандрах у крижаній темряві крізь заметіль до чорта на роги, особливо коли доводиться посеред снігу роздягатися та обертатися на вовка. Холера! Єдиною приємністю взимку були набиті по вінця гостинні доми, які піднімали ціни, але завжди робили виняток для характерників — чимало вечорів Гнат провів за байками подорожніх під пляшку горілочки та концерт музик, яких винаймала на зиму кожна поважна корчма.

На дубі чекав новий наказ Крайки: їхати до села на ймення Плесецьке та допомогти якомусь контррозвіднику на прізвисько Качур. Мовляв, надважлива справа. Ти ба, надважливі справи у спеку, подумав Бойко та відповів, що негайно береться до виконання наказу і змінює маршрут відповідно, по тому влаштувався зручніше й захропів. До села рукою подати, дві години щонайбільше, а брат Качур все одно нікуди не втече... Упир пощипав травички і собі приліг у затінку.

До Плесецького Гнат навідувався нечасто, але знав, що шукати характерника треба на ярмарковій площі, у корчмі «Medovyj glek», яка мала на вивісці вирізьбленого Мамая, де корчмар та інші відвідувачі шанобливо кивали його чересу.

Брат Качур виявився опасистим чоловіком із залисинами й сумними очима. Він самотньо сидів у куточку з круглими окулярами на носі: вивчав папери, складені невідомою Гнату мовою.

— Брат Еней?

— Власною персоною!

Брат Качур пригостив Гната холодним узваром.

— Клята спека! Пітнію, як свинюка, — Качур відтягнув пальцем мокру горловину сорочки. — Вибачай, брате, що не пиво, але на сьогоднішній вечір нам потрібні тверезі голови.

— Важлива справа, еге ж? Отже, відсвяткуємо, як закінчимо, — Гнат закрутив оселедця навколо вуха. — А порожнє пузо на сьогоднішній вечір теж потрібне?

Контррозвідник розсміявся.

— Поїсти треба, то святе. Голодний вовк завжди сердитий!

Замовили наїдків, а брат Качур, закінчивши з церемоніями привітання, перейшов до справи.

— їде до Києва хлопець, який має при собі цікаві речі. Охороняють його двійко зарізяк. Нічого складного, на перший погляд, самому побити трьох легко, але мається нюанс, — Качур тицьнув угору вказівним пальцем. — Невідомо, чи хлопець ті цікаві речі везе, чи тримає у своїй голівоньці. Кумекаєш?

— Кумекаю, — Гнат наминав кашу зі шкварками. — Треба брати гівнюка живцем.

— Ясно мислиш, брате! Він має вижити. Тут і постає заковика, бо поки я займатимусь охоронцями, хлопець дасть драла і шукай вітра в полі. Так, він лишить запах, можна вистежити... Але треба зменшити ризики, бо вантаж дуже цінний. Аби напевно зловити його, я покликав допомогу.

— Мені належить відрізати відступ? — Гнат знав, як улаштовуються засідки.

— В яблучко! Для конспірації вони навмисне обирають десяті дороги, — Качур розкрив характерницький атлас на закладеній сторінці, вказав пальцем поблизу Плесецького. — Тільки не врахували, що нам про будь-які манівці відомо. Ось цією дорогою вони мають проїхати...

— Шлях на Київ?

— Так, — Качур тицьнув на мапу. — Тут їх чекає урочище, чудова природна пастка. Ти чатуватимеш на виїзді, я перекрию дорогу позаду. Він помчить прямо на тебе, і ти його хапаєш. Живцем!

— Живцем, я допетрав.

— Убий коня, так надійніше. На Острівній стріляв по кавалерії?

— Питаєш, — форкнув Гнат. — Настрілявся стільки, що з заплющеними очима можу сказати, за скільки кроків той вершник.

— Клята війна... Стільки наших полягло, — сумні очі Качура почервоніли. — Думаєш, раніше я б відволікав тебе від варти? Дзуськи! До війни курінь контррозвідки такі справи як насіння лускав, а тепер лишилася нас дрібка.

— О, не ви самі, — підтримав Гнат. — Вартові раніше на кожен паланок по троє людей мали, і хай мене грім поб'є, якщо брешу! А зараз коли один мається — то за щастя.

— А джури нові де? Немає джур.

— Тогоріч роздали вісім золотих клямр, — кивнув Бойко. — Ніколи ще так мало не було!

Вони завзято обговорювали прикре становище Сірого Ордену години зо дві, опісля брат Качур глянув на годинник і оголосив, що час вирушати.

— Пане лицарю, — звернувся корчмар до Гната, коли характерники полишали заклад. — Ви колись просили розповідати про всі дивні речі, що кояться тут...

— Було таке, — кивнув Бойко. — Наскільки пам'ятаю, найбільш дивною місцевою подією було таємниче підкручування хвостів місцевим коровам.

— Село у нас тихе, не жаліємося, — силувано всміхнувся корчмар. — Але на тому тижні вранці листівки знайшли під дверима кожної хатини...

Він простягнув аркуш поганенького паперу. На ньому змазаними лініями було надруковано карикатуру, голого товстуна з мерзенною вовчою головою і чересом із трьома клямрами на пивному пузі, з-під якого стирчав ерегований член. На розміри живота та статевого органу невідомий митець не поскупився. "Gvaltujemo-vbyvajemo, kraїnu zberihajemo!" — проголошував підпис під малюнком.