Тенета війни

— Відкиньте сумніви! — перебив нетерпляче сіроманець.

— Я пройшов цей ритуал у п'ятнадцять років. Ви за крок до нових сил! Невже відмовитеся через страх?

Аргументи подіяли.

— Що нас чекає? — спитав пан Довготелесий.

Від нього аж смерділо страхом.

— Побачите... Кожен переживає особистий досвід переходу, тому мої поради вам не допоможуть.

Чоловіки знову перезирнулися.

— Отже. Хто перший?

— Давайте мені, — наважився пан Пузань і забрав чашу. — Скільки треба випити?

— Половину. Решту залиште побратимові.

Той кивнув, облизав губи, поправив окуляри й аж потім рішуче ковтнув. Пан Довготелесий зачудовано спостерігав за ним. Пан Пузань випив навіть більше, ніж половину, голосно крекнув, витер губи долонею та передав чашу товаришу.

— Може, не треба? — спитав пан Довготелесий. — Нам для перевірки згодиться й хтось один...

— Ану, пий! — скомандував пан Пузань.

Пан Довготелесий підозріливо оглянув темний напій, принюхався — пахло калганівкою та якимись травами, схожими на ялівець. Кілька секунд він намагався вгамувати збуджене дихання, а потім рвучко випив усе до дна.

— Ух! — видихнув пан Довготелесий і занюхав випите напарфумленою хусткою.

Сіроманець забрав чашу, ретельно прополоскав її водою з фляги і кивнув завмерлим чоловікам:

— Сідайте на землю та заплющте очі.

Вони негайно виконали наказ.

— Чекайте кілька хвилин. Після цього відбудеться перехід.

Обидва слухняно завмерли на прохолодній нічній траві. Пилип уважно стежив за їхніми обличчями, аби не проґавити належну мить.

Ці двоє вийшли на нього два тижні тому. Далі відбулася класична партія, яку Пилип розігрував не вперше. Експозиція: він отримав наказ особисто від Басюги та сів біля них у шинку як простий вартовий, стомлений марудною роботою і радий поплескати язиком. Обережне знайомство: вони щедро пригощають вечерею та розпитують про життя-буття. Він ділиться всім, що належить їм згодувати. Налагодження контакту: зустрічається з ними декілька разів, завжди дозволяє платити за частування, а потім просить грошей — мовляв, має віддати частку великого боргу, розмір якого перевищує його річну платню. Приманку заковтнуто: йому пропонують чималу суму за одну невеличку послугу новим друзям. Вони так давно хотіли втрапити до Потойбіччя! Та ніяк не могли знайти методу. Пристрасно мріють про знайомство з легендарними і загадковими силами... Чи це можливо для людини поза Орденом? Кажуть, є якийсь ритуал, що зветься ніччю срібної клямри.

Він сумнівається — вони наполягають; він вагається — вони подвоюють суму; він боїться гніву Ордену — вони підмаслюють щедрим авансом. Зрештою, він погоджується. «Тільки ви двоє, опівночі». І ось вони тут, готові робити все, що наказано; думають, що обдурили простака-сіроманця, дарма довкола таких кружляють страхітливі чутки; тихо радіють, що нарешті викрали надважливий секрет... Скільки вже таких він бачив.

— Не можу чекати! — схопився раптом пан Довготелесий. М'язи його обличчя дивно смикалися. — Я відчуваю, що готовий! У вухах золотий передзвін! Потойбіч кличе мене! Я чую!

Він скочив на ноги та вихопив з кишені складаного ножика.

— Ні-ні, заждіть, — почав Пилип. Це було не за планом.

— Ось вона, я бачу! Квітне перед очима... Кличе мене! Маю рушати! Я знаю!

У блідому місячному сяйві лице пана Довготелесого кривилося й палахкотіло. Одним управним рухом він викинув лезо та ввігнав його собі у груди під якесь нерозбірливе гасло.

Відлуння передсмертного крику розлетілося лісом. Ще мить — і тіло гепнуло об землю. Лісовий оркестр увібрав трагічні нотки та повів концерт далі, наче нічого не трапилося.

— Так і має бути? — пан Пузань дивився на товариша сполоханими очима. Його зіниці були надто розширені.

— Ага, — відповів характерник спокійно.

Пан Пузань порачкував до пана Довготелесого, прислухався до його грудей, знервовано писнув, перевірив пульс на шиї та зап'ястку.

— Він мертвий! — завищав пан Пузань. — Мертвий!

— Ви справді так вважаєте? — флегматично спитав Пилип.

— Я не ідіот! — той вихопив невеличкого піштоля. — Тут срібло...

Але зброя пурхнула у траву, а пан Пузань обіруч схопився за горло, немов надумав задушитися. Очі вибалушилися, з рота впереміж із хрипінням заюшила кров. Кілька секунд він ще намагався ковтнути повітря, натомість важко блюванув.

— Відвар з горілки, дурману, вовчих ягід та ще дечого, — пояснив Пилип. — Добре, що ви не занотовуєте рецепт, бо це справжнісінька отрута.

Окуляри злетіли кудись у траву. Пан Пузань відхаркнув темне блювотиння, спробував повзти, але розпластався у власній калюжі, прохрипів щось нерозбірливе кривавою піною та сконав, судомно стискаючи власну горлянку.

— Телепні, — підсумував Пилип.

Він обнишпорив їхні кишені, дістав гаманці та документи. У пана Пузаня біля подорожньої грамоти лежав дагеротип, з якого всміхалася кругла жінка і така сама кругленька дитина. Навіть цей йолоп мав родину...

Кров пана Довготелесого зблискувала у місячному сяйві, жевріла гостинним теплом. От навіщо той бовдур схопився за ножа? Обидва мали врізати дуба від отрути!