Тенета війни

Голова Варти вирішив, що догана охоронцям скасовується, наповнив новий келих і якомога обережніше, аби не торкнутися блідої руки, передав гостю. Той подякував та підняв трунок високо, наче скинув над головою булаву:

— Панове! Ми разом здолаємо характерників й опісля ніколи не побачимося знову.

Симеон та Юхим обмінялися промовистими поглядами і також підняли келихи.

— Будьмо, — сказав голова Таємної Варти.

— За знищення Сірого Ордену, — повторив Рахман.

— Амінь, — додав Святійший Патріарх Київський і всієї Русі-України.

Келихи дзвінко цокнули.

Розділ перший

Життя у нічному лісі шаруділо, ухкало, кумкало, скреготіло, рохкало, сичало, жебоніло та белькотіло. Туге суголосся пульсувало венами чорнотропів, котилося луною галявинами, виповнюло найпотаємніші нори й закамарки — жодна сила не спроможна стишити цієї пісні.

Під звуки невщухного концерту хащею сунули троє.

Першим крокував міцний невисокий чоловік. Він мав примітну косу попелястого волосся, що сягала йому за поперек; вбрання на поясі перехоплене чорним чересом, паски тримали клямри — нижня виблискувала золотим бандуристом, середня мала срібного вовка, горішню прикрашав бронзовий тризуб. Чоловік крокував легко та нечутно, у його наплічнику щось тихо булькало.

Супутники довгокосого скидалися на банківських клерків, яких висмикнули та перенесли до лісу просто з конторських стільців. У високих капелюхах, недоречних костюмах та лискучих черевиках, комірці сорочок туго накрохмалені — важко уявити щось більш зайве серед дикої природи. Дещицю карикатурності обом додавали їхні постави: перший був високим та блідим, другий — рум'яним пузанем у круглих окулярах. Пан Довготелесий увесь час озирався, а пан Пузань тримав напоготові нотатника й олівця, що їх уже двічі мало не загубив.

Гучні кроки, тріщання сухого гілля та зрідка промовлені слова додавали какофонії лісового концерту недоречних людських ноток.

— Ви йтимете дорогою болю та крові. Чи бажаєте йти далі? — пролунало перше питання.

— Так, — мовив пан Довготелесий.

Пан Пузань із відповіддю забарився: у непевному місячному світлі він похапцем занотовував щось у записнику, тож геть не зауважив урочистості моменту.

— Відповісти мають обидва, — сказав Пилип.

— Що? Так-так, авжеж, — другий поспіхом дошкрябав речення і додав: — Вибачте.

— То йдіть.

Характерник рушив першим, ледь чутно зітхнувши. Обидва телепні знали, що прямують до лісу, але вбралися як на вечірній променад. Добре, що він не зав'язав їм очей, як робив зазвичай іншим, — ці двоє й так мало не щокроку спотикалися, мов брели лісом уперше.

Поводивши бевзів трохи між деревами, Пилип озвучив друге питання:

— Ви житимете чужинцями серед людей. Чи бажаєте йти далі?

— Так, — відповів пан Довготелесий та швидко озирнувся. У голосі вчувалася непевність.

Олефір терпляче чекав, доки пан Пузань занотує його питання.

— Ага, — мовив нарешті той.

Треба закінчувати цей фарс, вирішив Пилип. Найближча галявина згодиться.

— То йдіть.

Вони ще кілька хвилин покружляли хащею: мало не загубили пана Пузаня, який зненацька зупинився для чергової нотатки; сполохали молодого кабанчика, що мирно розкопував собі корінці; підступна гілка ледь не вибрала пану Довготелесому око... Уздрівши галявину, Пилип неабияк зрадів, аж проголосив останнє питання трохи бадьорішим, аніж треба, тоном:

— Ви проклятими зостанетесь назавжди. Чи бажаєте йти далі?

— А якщо я передумав? — спитав пан Довготелесий, потираючи ушкоджене око.

— Запізно, — відрубав Пилип. — Мусите погоджуватися.

— Тоді так, — відповів пан Довготелесий і, ніби злякавшись власної відповіді, сторожко роззирнувся.

Пан Пузань крутився, доки не знайшов на галявині освітлену місяцем ділянку, зробив чергову нотатку, повернувся й теж погодився. Із неабияким полегшенням Пилип розв'язав наплічника, дістав мідну чашу та пляшку темного скла.

— Тепер треба розпалити багаття? — спитав пан Пузань.

— Ні, — відповів Пилип, відкорковуючи пляшку. — Це просто вигадка.

Він хотів якомога швидше покінчити з цим.

— Але згідно наших джерел...

— Стара містифікація, — рішуче перебив характерник. — Ритуал у переказах навмисне сповнений зайвих дій, аби ускладнити його повторення.

— Он воно що, — пан Пузань поправив окуляри і побіг на світло доповнювати свої записи. — Резонно!

— А та частина з ножем у серце? — обережно перепитав пан Довготелесий.

Пилип витягнув з-за череса ножа.

— А от ця частина правдива, — він мить помовчав, а потім пожалів переляканого супутника: — Жартую.

Довготелесий криво посміхнувся, витер з лоба дрібні краплі поту.

— Слова над багаттям також вигадані, — додав сіроманець. — Зумисна романтизація ритуалу. Насправді досить тільки випити трунок.

Пан Пузань записував його свідчення так ревно, що грифель мало не дер папір. Характерник обережно наповнив чашу, ретельно закоркував пляшку та підніс напій пану Довготелесому.

— Тут на двох, — урочисто мовив Пилип. — 3 цим ви отримаєте здатність перейти... По той бік.

Чоловіки нервово перезирнулися.

— Ви довго шукали, — нагадав Олефір. — Ви знайшли. І добре заплатили.

— Але навіщо було йти аж сюди, аби...