Тенета війни

— Бони спочатку волали під корчмою, — розповів Северин. — Володимир сховався і не вилазив. Тоді вони напхалися досередини та оголосили, що спалять корчму за десять хвилин, якщо той не вийде. Присутні постояльці після такого попередження встигли забрати своє майно, але Буханевич не вилазив. Мабуть, сподівався відсидітися у криївці до останнього. Коли я примчав, то з корчми вже валив дим, а Володимир виповзав навкарачки, його миттю оточили і почали лупцювати. Я встиг заступитися, налякав прізвищем Чорнововка, але вигулькнув отой одноокий та миттю всіх згуртував. Було б мені непереливки, якби не прибігли інші.

— Усіх згуртував, кажеш... А він точно з наших? — перепитав Пилип. — Еней годину тому одного самозванця вполював. Може, то ще один зайда?

А я пропонував роздерти йому горлянку. Та ти мене не слухав!

— Наш він, — констатував Ярема. — Я його зі Стокгольму пригадав.

— Але книга й справді мерзенна, — Северин несхвально глянув на палітурку. — Сама лишень назва чого вартує.

— Оповідки виявилися не такими геройськими, як очікувалося, — погодився Пилип.

Та невже?

— Якби не ви, браття, став би я на бік паліїв, слово честі, — втрутився Гнат. — Навіть мій батько, земля пухом, який у дітях любив хіба що процес їхнього зачаття, а від одного погляду на немовля його тіпало — так от, навіть він ніколи б не замахнувся зброєю на маля. А молодій матері погрожувати? Та кому таке на думку спадало?! Навіть п'яний такого не вчинив би!

Гнат зміряв непритомного корчмаря гнівним поглядом.

— Не розумію, чому ми його захищали! За таку брехню і справді на палю треба!

— Це мій давній друг, — відповів Северин.

— І мій, — додав Пилип.

Твій єдиний справжній друг — тільки я.

— Відмовляюся вірити, що Володимир зробив це свідомо, — озвався Захар. — Він би не вчинив такого ані заради слави, ані заради грошей.

— Думаю, з цим варто розібратися пізніше, — зауважив Северин. — Малюче, у вас зайвої кімнати не знайдеться? Його треба десь покласти.

— Для своїх завжди щось знайдеться, — кивнув шляхтич. — Трясця, не так я собі уявляв початок нашої гулянки...

Стріха, плюнувши іскрами, зі страшенним гуркотом обвалилася, і на цьому корчма «Під тисячею лез» відійшла в історію.

Підемо сьогодні на полювання, Пилипе?

***

Наприкінці серпня у бенкетній залі «Чорта і ведмедя» галас не змовкав до світанку, проте в кімнаті для особливих гостей панувала тиша. Пилип гортав сторінки крамольної книжки, Ярема розглядав носаки власних чобіт, Северин крутив у руках носогрійку. Захара разом із Буханевичем провели через чорний хід та зачинили у комірці для челяді.

Одяг просякнув димом. Гнат знову помацав вуса — чи не обсмалило часом — і посовався задом на лаві. Тріумф викритого засланця, шок від попередження Варгана, радість від другого шансу, вир пожежі, обурення брехливою книжкою... Забагато для одного вечора.

Мовчанка дратувала, дуже хотілося випити. Наче янгол, що почув його молитву, до кімнати впливла шинкарка Мирося з величезною тацею, посеред якої височів запітнілий штоф крижаної горілки із башточкою дубових чарок, поруч стояв кухоль узвару для Варгана, а довкола розташувалися тарелі наїдків: зелень, оселедець, ковбаса, пиріжки, хліб та мармурово-рожеве сало. Від споглядання цього грандіозного видовища шлунок забуркотів, а рот наповнювався слиною. Гнат кинув на жінку щасливий погляд, ляснув у долоні та підкрутив вуса. Шинкарка підморгнула у відповідь та покинула кімнату з побажанням смачного.

— Ти до Миросі вуса не підкручуй, — похмуро кинув Ярема та розлив горілку по чарках.

— Щось ти набурмосився, Малюче, — відповів Гнат і підняв чарку. — Нумо, браття, чого похнюпилися? Ми цього вечора довго чекали!

Він намагався підбадьорити не так їх, як себе.

— Чотири роки не бачив вас, — констатував Пилип.

— Початок вечора трохи спаскудили, — Северин узяв чарку.

— Зовсім трішечки, — буркнув шляхтич.

— За зустріч! — Пилип підняв кухлика з узваром.

Вони почаркувалися, випили і взялися за вечерю. Святкового настрою не було. Ярема, який зазвичай поглинав найбільше, сидів, гнівно надимаючи щоки.

— Малюче, я тебе таким не пригадую, — проплямкав Гнат, намагаючись прожувати відкушені шматки ковбаси та горохового пиріжка. — Сидиш як засватаний, нічого не їси... За Миросю переживаєш? Я до неї клинців не підбиваю, не бійся!

— Боюся, аби «Чорта і ведмедя» не відправили до пекла слідом за «Тисячею лез», — пробубонів Ярема.

— За нами не стежили, брате, — зауважив Пилип. — Не варто непокоїтися.

— Тим паче вранці Буханевича тут не буде, я особисто в тому переконаюся, — підтримав Северин.

— Тоді, Щезнику, кожен другий тост ти втрачаєш, — сказав Ярема без посмішки.

— Все заради того, аби ти почав нарешті їсти, ясновельможний.

Ярема посопів і взявся майструвати канапку, що було добрим знаком. Пилип тим часом продовжував вивчати книгу Буханевича.

— Дуже помітно, де оригінал змінювали: додавали речення, абзаци, навіть цілі оповідки. Жодних зусиль, аби зберегти автентичну стилістику.