Тенета війни

— Якщо без жартів, то не міг, — відповів Матусевич. — На останніх цехових зборах усім рекомендували забути репертуар про характерників, а особливо радили забути цей репертуар мені, бо я відомий друг Ордену та автор кількох популярних сіроманських дум. Я, авжеж, на всі ці поради начхав і, як виявилося, дарма. Чимало афіш зіпсували сороміцькими написами й малюнками, кілька концертів обернулися скандалами, а пару разів мене мало не побили, доводилося рятуватися ретирадами... Мене, Василя Матусевича, хотіли відгамселити за сіроманські думи, уявляєте?!

Характерники перезирнулися. Кобзар скрушно похитав головою і погладив футляр з інструментом.

— Сумні часи настали, друзі. Якщо хочеш співати безтурботно, не варто згадувати характерників. Нині багато кепських чуток про вас плине...

Атмосфера свята зблякла. Пилип простягнув музиці книгу Буханевича.

— Бачив це?

— Зранку мав прикрість ознайомитися, — кивнув Матусевич. — Мерзенна цидулка! Чув, ніби через те якусь корчму спалили.

— Правильно чув.

— Чорт, хлопці, псую своїми оповідями вечір, вибачте... Нумо вип'ємо за майбутнє Ордену без усякого лайна!

— Не займай, — гукнули сіроманці без заповзяття.

Гнат знову згадав про Остапа. А потім про Шевальє та призначенців. Випив із твердим наміром вийти з гри.

— Як там ваш хворий хлоп? — Матусевич щоразу питався за Савку. — Оклигав?

— Бачився з ним нещодавно, — відповів Северин. — Оклигав.

Ця раптова новина відволікла всіх.

— І ти мовчав? — замахав руками Гнат. — Мовчав як... як... Як скошені снопи!

— Зовсім із макітри вилетіло у цьому гармидері, — виправдовувався Северин. — Ми мали спільне завдання. Мандрували кілька тижнів разом.

— То як він почувається? — спитав Пилип.

Чорнововк кілька секунд обмірковував відповідь.

— Дивакуватий. З ним складно... То не Савка, з яким ми гуляли Києвом. Він недоладно розмовляє, поводиться як дитина, часто скидається на дурника, хоча насправді все розуміє. Важко звикнути, та й спогади з тієї осені... — Северин помовчав, добираючи слова. — Але я радий, що він знову має черес.

За здоров'я Савки Деригори випили до дна. Моторна Мирося принесла ще наїдків, гнівно зиркнула на Василя та весело підморгнула Гнату.

— То на весіллі Савки не буде? — поцікавився Василь.

— Я надіслав запрошення, але сумніваюся, що Павич приїде, у нього доручення від Забіли і зараз він перебуває в іншому полку.

— Треба якось з ним зустрітися, — мовив Пилип.

На хвилину запала тиша. Разом зі згадками про Павича знову полізли спогади про минуле, про кляту книжку...

— Браття! — підскочив Гнат. — Що ми тут сидимо, як незаймані на вечорницях? Нумо заспіваємо, бо тоскно на серці, наче серпом по ньому рубонули.

— Заспівати можна, — пожвавішав Василь та миттю почав: — Гей, наливайте повнії чари!

— Щоб через вінця лило-о-о-ося, — підхопив Гнат.

— Щоб наша доля нас не цуралась, — пробасив Ярема.

— Щоб краще в світі жилося! — вступив Северин.

Пилип слухав, як вони співають: Василь вів, Гнат намагався не відставати, Ярема додавав басу, а Северин фальшивив, навіть не помічаючи.

Чи Матусевич навмання обрав цю пісню? Лихо шугало так низько, що вони пили у затінку його крил. Певно, колись так само пили й козаки, які склали цю пісню, — а Гнат неабияк пишався своїми запорізькими прапрадідами, продовжуючи старанно виголювати оселедця, хоча ця зачіска вийшла з моди навіть у війську Січовому.

Після фінального «поки ще лихо сміється» всі перехилили чарки і Гнат витер із чола струмки поту.

— Спека тут, як у чортовому казані. А давайте за місто гайнемо?

— Неочікувана пропозиція, — здивувався Ярема. — Не помічав раніше за тобою потягу до природи, Енею.

— Старію, мабуть. Але питво з собою прихопимо!

Заперечень ніхто не мав. Сіроманці повідомили Миросі, що незабаром повернуться, та рушили за місто.

Кілька років тому нічна Буда галасувала гучніше, ніж удень, проте зараз не було чутно ані численних п'яних співів, ані раптових пострілів, ані звуків битого скла — лише сюрчали цвіркуни та часом зринала самотня лайка.

— Коломия-Коломия-Коломия місто, — співали вдалечині. — Коломиївські дівчата солодкі як тісто!

— Вкотре чую цю співанку, а до Коломиї жодного разу так і не завітав, — згадав Гнат сумовито.

Загони сердюків траплялися частіше, ніж компанії характерників: дорогою вони стріли лише двох сіроманців, які валялися на перехресті, п'янючі як хлющі.

— Шкарівка, — агітував перший.

— Серники, — протестував другий.

Після цього вони обмінялися ледачими копняками. Раніше така дискусія розвеселила б Гната, але на свіжому повітрі він протверезів і знову почали ввижатися призначенці. Наче з темряви хтось невідступно переслідує, не зводить очей... Він переконував себе, що призначенці мають важливіші справи, ніж вистежувати якогось вартового.

Компанія дісталася Трьох братів. Хто сів, хто влігся, і кілька хвилин мовчки напивалися нічним повітрям, споглядали зорі, кожен у думках про своє.

— Ех, хочу малинки на пальці, немов наперстки, та їсти ягідку за ягідкою, — сказав Василь мрійливо, торкаючись струн.

— Я теж так у дитинстві робив, — відповів з посмішкою Северин.