Тенета війни

— А ще смолу з дерев жувати, — пригадав Ярема.

— Де це Варган? — стривожився Гнат.

— Тут я, — почулося поруч. — До вітру ходив.

— Дідько, — Гнат схопився за серце. — Я тебе ледь близнючкою не пригостив! Вискочив як Пилип із конопель.

По згадці про коноплі Северин та Ярема потягнулися до люльок.

— Я ж і є Пилип, — незворушно відповів Варган.

— Пилип-пилип, до кралечки прилип, — наспівав Василь, настроюючи кобзу.

Пилип знизав плечима та заходився вишукувати щось у наплічнику, дістаючи звідти книгу за книгою.

— Слухай, а куди прочитані книжки діваєш? — спитав Гнат. — Продаєш, роздаєш, їси?

— Ставлю на полиці домашньої бібліотеки, — відповів Пилип. — Довелося для цього придбати будиночок.

— Дім, аби зберігати книжки?

— Та інші речі. Все у сакви не влізе, — незворушно відповів Пилип.

— Северине, — озвався Ярема. — А не знаєш чарів, щоби м'ясо між зубів не застрягало?

— Нема таких.

— От і який зиск із двохвостого куреню, якщо ви навіть цього не знаєте?

— Копнути по сраці за недолугі жартики я можу і без чарів.

— Не можна ясновельможних копати, бо нога відсохне.

Вони теревенили, час від часу прикладаючись до прихопленого штофу, покурюючи люльки, перекидаючись спогадами й жартами.

— Ех, курва, де молодість, де юність парубоцька? Де ті шинки, що в них ми викидали десятки талярів просто так? Де п'яні пригоди на безтурботні сраки? — Гнат трагічно здійняв руки до неба.

Отак востаннє гуртом вони бачилися на якомусь забутому острові, коли знищували військове летовище варягів. Відтоді їхні тіла набули шрамів, риси обличчя загострилися, очі поховали нерозділені спогади. Сивина Щезника, хижий погляд Малюка, зціплені губи Варгана — свідки плину їхніх життів. Це досі стара добра ватага, але... Чи змінився Гнат? Що встиг відтоді? Чого досяг, куди дійшов за ці роки? Кілька добрих друзів, вивчені напам'ять дороги паланків та безліч чужих життів на вістрях щабель — невже це все?

Спогади про війну, до якої всім байдуже. Рідний дім, де він не господарює. Малий син, якого не виховує. Чудова дружина, яку майже не знає.

Одну дівчину прирік на самотнє материнство, іншу спокусив на подружню зраду. Спустив за вітром купу грошей, устряв у нечисті справи бандитів... Скоїв убивство, аби прикрити свою продажну шкуру!

А далі чекатиме ганебна смерть — ось і все, чого Гнат Бойко досяг за життя.

— Не зауважив, як минуло сім років, — мовив Северин. — І війна...

— Наче страхітливий сон, — глухо додав Ярема.

Гнат згадав вибухи. Угорі свистить, вуха заклало, ляпас повітрям по обличчю, за мить кричать поранені.

— Сон, який завжди з тобою, — додав Пилип. — Я інколи поринаю у думки так глибоко, що не бачу світу навколо.

Заляпані кров'ю мундири не відрізниш: де свій, де чужий — байдуже. Від кількох годин бою ниють м'язи на руках. Шаблі вищерблені.

— У мене те саме, — зізнався Гнат.

Він ніколи не виправдовував війну та свою участь у боях. Не захоплювався, не пишався, не розповідав, не згадував. То була просто робота, що зосталася за плечима. З усіх відібраних життів було соромно лише за одне — за вбивство Павла.

— Постійно таке, — підтримали Чорнововк і Яровий.

У голові до відчаю ясно. Невже він помер тоді, на війні, сам того не помітивши?

— Війна змінила кожного, — підсумував Василь Матусевич.

І ми назавжди у її тенетах, подумки додав Гнат.

***

Северин нервував, що вгадувалось із розпашілих щік та постійних покусувань кісточок на кулаку. Як і решта присутніх лицарів, він був убраний в однострій, а чуприну⁷ прикрашав вінок із чорного дубового гілля. За батька стояв його вчитель, брат Бриль, який учора на світанку поїхав із Буханевичем та повернувся біля опівночі, сповістивши шляхтича про вдалу втечу нещасного корчмаря.

— Нас ніхто не помітив. «Чорту і ведмедю» нічого не загрожує, — мовив старий характерник. — Дякую, що прихистив Володимира. Він доземно вклоняється тобі.

— То він у безпеці? — Ярема зніяковів від сорому за те, що ставив безпеку корчми вище за людське життя.

— Не переймайся, брате.

Гості гуртувалися біля дуба Мамая. Землю тут учора трохи витоптали джури, що арканом відзначали золоті клямри й сіроманські прізвиська. Шестеро нових лицарів Ордену... Скільки з них доживе до наступного серпня?

— Подарунок не забув? — спитав Пилип.

— При мені, — Ярема для переконливості ляснув по чересу, де чекав свого часу напханий монетами капшук.

Сонце повільно стікало до обрію, вигравало променями на темному листі, вилискувало золотими прожилками. Віра Забіла сиділа біля стовбура та всміхалася: її погляд блукав десь між гілок. З осавул також запросили голову контррозвідників, в чиїх лавах сестра Іскра прослужила чимало років. Басюга тихо перемовлявся з Варганом. Таврієць, як завжди, був неговіркий та замислений — але щось невловимо спотворилося чи то в його погляді, чи то в рухах. І голос також змінився... Чи це все йому здається, бо Ярема у мандрах землями Північного Альянсу надто довго не бачив старих друзів?