Тенета війни

Характерник почув стукіт копит та іржання коней. Ігумен навмисно тягнув час. Його перехитрували!

Пилип вискочив з-за амвону: вершників було понад десяток, усі озброєні, з нашитими білими хрестами на опанчах. Зупинили коней перед входом, спішилися, перехрестилися та почали заходити до церкви.

— Тут характерник! — закричав постраждалий від пужална чернець. — Перевертень погрожував нам!

У нього вп'ялися погляди, спочатку розгублені, затим розлючені. Покотилося:

— Бий-убивай!

— Срібло, дістаньте срібло!

Якщо вони озброєні сріблом, то йому кінець. Полонених фанатики не беруть. Єдиний вихід перекрито; вікна зависоко, підперті знадвору будівельними лісами; треба пробиватися до дверей — єдиний шанс на порятунок.

— Не наближайтеся! — гукнув чернець двом сміливцям, які з булавами рушили вперед. — Краще розстріляйте!

Решта кинулася по рушниці. Він мав лічені секунди. Пилип відкинув канчука, ножем розрізав пучку пальця, провів пальцем по губах. На роздягання часу не було.

— Я — вовк.

Нічого не сталося. Позаду грюкнули двері комірчини ченців.

— Я — вовк, — повторив сіроманець.

Тільки присмак крові на губах.

— Я — вовк! — закричав щодуху.

Щось не виходить?

Божі воїни поверталися з рушницями та вправно заряджали їх.

— Зараз розстріляють!

Ти наче сам збирався пустити кулю в голову, хіба ні?

— Припини! Я — вовк!

Він бачить дула їхніх рушниць. Зараз буде залп.

Отже, приймаєш мене?

Гучно гримнули постріли, прокотилися луною. Пилип кинувся на землю з відчайдушним «так».

Запам'ятай цю згоду, Пилипе.

Відновлена стіна вкрилася дірками. Характерник відчув біль, але не встиг збагнути, куди влучили кулі, бо світ розтікся багряними хвилями і розчинився в оглушливому вовчому гарчанні, від якого кров стигла у жилах.

Відомо, що старі млини кишать нечистою силою, яка вночі перемелює людські кістки. Необережного бідолаху, що втрапить до закинутого млина по заходу сонця, вважайте пропащим — коли дивом уціліє, то назавжди розум утратить. Чимало свідків споглядало тут нічні гульбища чортів, люди оповідали й про страшенний галас та зелене сяйво навколо млина, тому характерник без вагань обрав це місце для ночівлі на повню: тут завжди панувало безлюддя.

Упир понюшкував повітря, трусонув гривою і тихо заіржав.

— Саме тут усе й було, — погодився Гнат.

Він мав шість місцин, куди приїздив скидати місячне ярмо, але до цього млина давненько не навідувався. Лише після останніх подій згадав про нього і з подивом відчув бажання повернутися. Тут нічого не змінилося, хіба що дошки прогнили та пилюки побільшало. Спогади не забарилися.

.. .Тієї ночі він розпалив багаття, випив зілля, що приготувала місцева відьма за пару талярів, та спрямував ножа до серця. Батько суворо наказував, що робити цього вдруге не можна, але Гнат правил не поважав.

Тиша. Розсохла випалена земля. Сірий порох під ногами. Нерухомий труп сонця на згорілому небі. Позаду — чорноліс, попереду — мертва рівнина уривається проваллям непроглядної темряви... І нерухома постать на одному з виступів.

Відлуння власних кроків прокотилося громом. Бозна, як Щезник не божеволіє у своїх мандрівках... Це справжнісінька прогулянка пеклом! Аби лише не зустрітися з ним тут випадково, Щезник, напевно, поцікавиться, чому Еней сюди припхався, буде незручно йому брехати.

Споглядач над урвищем підняв руки. У відповідь темрява перед ним збурилася, затремтіла, стоншилася на нитку, закружляла, завирувала, раптом репнула, обернулася важкою хвилею, шубовснула у провалля та розповзлася непроглядним мороком — як і не було нічого. Споглядач обернувся та глянув на прибульця. Країв жорстко окресленого рота торкнулася посмішка, чи радше вищир, недобрий і кривий.

— Гнат Бойко, — багряні очі зажевріли.

— Ти пам'ятаєш моє ім'я.

— Я пам'ятаю кожне ім'я з моїх сувоїв. Чого треба?

Гнат перевів подих. Прикликав образ дружини і маленького згортка біля її грудей — сина, якого вони вирішили назвати Остапом на честь Гнатового діда.

— Хочу розірвати угоду, — мовив сіроманець.

Химерні очі пронизували, гортали найпотаємніші думки та спогади: про братів і друзів, про Орисю і Уляну, про мандри і війну — все, що трапилося після ночі срібної клямри.

— Ви, люди, всі однакові, — мовив Ґаад відразливо. — Ніколи не тримаєте слова. Я попереджав: угоду неможливо розірвати.

Відвернувся і замовк, утупившись у провалля. Проте Гнат не відступив.

— Назви послугу! Я виконаю.

Ґаад навіть не ворухнувся. Характерник скреготнув зубами і крикнув:

— Чуєш? Зроблю, що накажеш!

Потойбічний володар розвернувся, очі його люто

сяяли.

— Мені не потрібні жалюгідні послуги! Ти з власної волі поставив підпис і цим зробив свій вибір, людино.

Від сили того голосу Гнатові стало зле: голова запаморочилася, шлунок стиснуло, вуха заклало, немов поруч гримнув вибух. Він зібрав усю свою мужність, відвагу та зухвальство, крикнув:

— Я прийшов не по відмову!

Ґаад посміхнувся вдруге. Цього разу ширше. Слабкість у тілі сіроманця зникла.

— Але отримав саме її.