Тенета війни

«Свідок, який вижив у тій битві, розповідає (далі подається пряма мова без правок): «Варяги нам у фланг зайшли, вдарили кінними. Хтось побіг, хтось за шаблю вхопився. Мені потилицю копитом зачепило, замакітрилося, а коли оклигав, бачу, як він сновигає поміж варягів і коле їх багнетом, наче свиней. Курва! Очі божевільні, весь у крові, справжній тобі чорт! Коли чергового шведа настромлював, то вдарив так сильно, що й рушниця тріснула навпіл. Тоді він на вовка перекинувся, весь одяг у клоччя, та далі вбиває. Мати Богородиця! Я чимало лайна на своєму віку бачив, але то була масакра! Літав, наче смерть! Було лячно й радісно водночас, бо він ту контратаку, вважай, самотужки поховав. Коли вороги полягли, то всі кинулися його вітати, мовляв, із десятком таких бійців можна війну виграти, а він озирнувся, з рота слина кривава тече, хвіст по боках ляскає, та як кинеться раптом до найближчого стрільця! Всі остовпіли, курва, то ж був наш стрілець, наш! Якого дідька? Аж тут один хлоп його багнетом штрикнув, бовдур, що перевертню станеться від того багнета... То він і другого роздер, навіть оком не змигнувши... Я позадкував, бо швед кінний і сіроманець божевільний — то не одне лихо: коли проти першого вистояти можна, то від другого краще втікати. Він ще двох загриз, падлюка, аж раптом скорчився, завив і знову людиною обернувся...»

Далі йшла не менш барвиста оповідь про те, що згаданого характерника всі любили та поважали за спокійний норов і розважливу натуру, тому аж ніяк такого вибрика від нього не очікували. Після битви шаленого сіроманця відкликали, а старійшини суворо наказали тримати язика на припоні. «Ці події підтвердив інший стрілець, який пережив битву. Редакція газети звернулася за коментарем до Ради Сімох осавул, але жодної відповіді від Сірого Ордену не отримала».

Проте, вів далі оповідач, на цьому історія характерника не закінчується. «Можливо, читач подумав, що після розслідування керманичі Ордену засудили душогубця до страти? Аж ніяк! Нещодавно чоловік, дуже схожий за описом на того самого братовбивцю з поля битви Північної Війни, під самим носом у головного штабу війська Січового напав та спалив новозбудований склад у Запоріжжі».

Далі викладався спогад свідка, який дивом не загинув у пожежі, бо кат зв'язав його та кинув напризволяще. Катюга мав черес із трьома клямрами, а опис його зовнішності цілковито збігався з описами ветеранів. За словами очевидців художник відтворив зовнішність знавіснілого характерника, якого всім радилося обходити десятою дорогою, допоки йому — попри закони держави та здорового глузду — дозволено вільно жити й пересуватися українськими дорогами.

Пилип знову глянув на власний портрет. Тепер ясно, чого продавець газет так на нього зиркав — він став сумнозвісним на весь Гетьманат різником.

Стаття закінчувалася так: «Колись наші пращури потребували слуг Сатани. Але тепер, коли держава українська стоїть міцно, а на варті її військо Січове і Таємна Варта, я питаю всіх: чи потрібні на державній службі небезпечні перевертні, які нібито захищають нас, та насправді шкодять не менше за ворога?!

Уже перед самим друком цього випуску до мене дійшли чутки, ніби у Червоній Раді назріла фронда, і незабаром там проголосують за вотум недовіри Сірому Ордену. Далі — справа за Чорною Радою й гетьманом. Плекаємо надію, що влада більше не закриватиме очі на свавілля сіроманців, про яких давно і невщухно попереджає свята Православна Церква, бо нині так склалося, що народ український треба берегти від тих, хто начебто присягався берегти його».

Пилип пожбурив газету до багаття.

Останнім повідомленням Басюга наказував покинути розслідування та принишкнути на кілька тижнів — бажано, десь на безлюдді, поки галас навколо виборів не змусить громаду забути пику Олефіра, розтиражовану на шпальтах однієї з найбільших газет країни. Крім Ґазди написали Щезник та Еней, обидва зі словами підтримки й порадою до часу зникнути. Він ніколи не розповідав друзям про той випадок на війні... Але вони все одно підтримали його.

Пилип знав, що минуле вкусить, але не очікував, що це станеться отак. Важко сперечатися: з погляду анонімного газетяра, він скоїв жахливі злочини, і тут, на відміну від спотвореної книги Буханевича, не було жодного слова неправди. Звісно, люди мали підстави боятися і засуджувати його. А що Пилип міг сказати у відповідь? Він не мав жодного виправдання.

Одне тішило: Майя, напевно, прочитала цю статтю та зрозуміла, чому він покинув її. Цікаво, що вона думала при цьому, що відчувала? Огиду? Страх? Полегшення? Жалість? Може, варто написати їй та...

Ні. Ні! Він викреслив себе з її життя. Нехай Майя буде щаслива, а їхня історія залишиться у минулому. Принаймні для неї.

Газета перетворилася на крихкий попіл. Сіроманець зважив на руці невеличкого піштоля. Десь він вичитав, що в Японській Імперії після безчестя лицар має вбити себе, аби ритуально очистити власну гідність.