Тенета війни

Багряні очі спалахнули так яскраво, що Гната на мить засліпило. Прозрівши, побачив, що вони помінялися місцями — тепер характерник стояв на краю урвища, а Ґаад за кілька кроків від нього.

— Тобі не зійти зі стежки.

Тлуста линва під ногами тріснула, Гнат не встиг зойкнути, як уже летів у безодню, темрява заповзла у всі порожнини, заліпила очі, перебила дихання, а він падав і падав...

Аж раптом сів біля згаслого багаття. Серце калатало, коловрат на грудях пекло вогнем, тіло вкривав рясний піт. Так скінчилася його відчайдушна спроба, про яку він волів забути, і відтоді старий млин нагадував про зневагу на обличчі з багряними очима.

А він просто хотів життя! Звичайного життя... Гнат збагнув це, коли повернувся з війни, поцілував дружину та обійняв сина. Хіба він міг знати у п'ятнадцять років, що йому насправді треба? Хіба міг тоді обирати свідомо? Хіба після прожитих років із прокляттям не мав права зробити інший вибір, піти іншим шляхом? Хіба інші не порушують присяг?

Невдовзі після тої невдачі Гнат зустрів Мармуляда та Орисю, життя пішло шкереберть, допоки доля копняком не дала шанс вибратися із трясовини. І от він знову тут — вітряк зробив коло.

Гнат переночував на млині, і жоден неприємний спомин не порушив його міцного сну.

Вересень минав чудово. Характерник навідав родину двічі — раніше для того потребувалося не менше кількох місяців.

— Ти став частіше приїздити. Випадковість? — поцікавилася Уляна.

— Недарма у Буду їздив, — підморгнув Гнат. — Поговорив з десятником, випили трохи, той погодився дати більше часу на родину.

Він справді колись розмовляв про це із братом Крайкою, але трапилася та розмова понад два роки тому. Суворий Крайка мав добре серце й не підозрював, що брат Еней марнує виторгуваний час на столичні розваги та брудні заробітки... Але то в минулому.

Гнат підхопив Уляну на руки і закружляв її.

— От дурбецало, — засміялася жінка. — У мене ж повний кошик у руках!

— А в мене справжній скарб!

Вона глянула йому в очі та спитала вже без усмішки:

— Ти справді тепер приїжджатимеш частіше?

— Даю слово!

— Обережно, характернику, я можу звикнути.

У стайні до старої Ожинки приєдналася молода та сповнена сил кобила Суничка; Уляна щасливо всміхалася; Остап плентався за Гнатом усюди, не бажаючи втрачати жодної хвилини з батьком. Хлопець не розлучався з дерев'яними шабельками, він навіть власноруч змайстрував перев'язь на спину, схожу на комашині крильця, аби носити зброю на батьківський манер. Малий непогано порався ними, щоправда, більшість рухів вигадував самостійно, та в цьому Гнат вбачав спадковий фехтувальний талант Бойків. Прийоми, що їх він показував синові, той схоплював на льоту: з нього мав вирости боєць, вправніший за Катрю.

— Дідо пишався б тобою, — сказав Гнат, викликавши бурхливу радість Остапа.

— Тату, а розкажи про війну!

— Іншим разом.

— Ти завжди так кажеш, а я все...

— Іншим разом! — гримнув характерник.

Нестор, земля йому пухом, завжди спочатку бив, а потім думав, чи варто. Гнат від такої несправедливості присягнувся ніколи не здіймати руки на власних дітей і пишався тим, що тримав слово. З Остапом це було неважко — він зростав напрочуд світлим малим.

Як і кожен хлопець, Остап ненавидів хатні обов'язки, але разом із татом був ладен хоч посуд мити, хочу бур'яни полоти, аби тільки поруч. Білити хату Остап узявся з таким ревним захопленням, наче його на ярмарок по цукерки кличуть.

Вигрівалося пізнє бабине літо. Гнат скинув сорочку та працював у самих штанях, Остап убрався так само. Обидва рясно заляпалися вапном, але з-під білих крапель на грудях характерника чорнів набитий знак.

— Тату, а що то за малюнок такий? — наважився спитати Остап.

Він завжди мав купу запитань, встигай лишень відповідати.

— Древній символ сили наших пращурів, — колись Нестор Бойко відповів так само. — Зветься коловратом.

— Я теж такий матиму?

— Власною рукою зроблю після ночі срібної клямри, — кивнув Гнат. — А ти колись зробиш його своєму синові. Кожен Бойко носить на собі цей знак!

Тепер він гідний взяти сина у джури, подумалося раптом. Тепер буде несоромно.

— А це боляче? — обережно спитав Остап.

— Наче кропива жалить, — прибрехав Гнат, насправді ж біль від чорнильної голки був значно сильнішим.

Остап, натхненний перспективами, заходився працювати енергійніше, Гнат не відставав. Він насолоджувався марудними хатніми справами і поспішав надолужити згаяне за минулі роки, втрачені в гонитві за грошима. Навіть воду з колодязя носив: подобалося відчувати на плечах коромисло, тримати рівновагу між важкими відрами, ловити погляди селянок. Зовсім не так, як ловив раніше — тепер Гнат подумки промовляв їм: «Так, нехай вас завидки беруть, який в Уляни Бойко чоловік!»

— У нас тут побутує приказка, — мовила дружина, коли він приніс води до хати. — Як хлопець тягне воду з криниці, такий він у ліжку.

— Дивні у вас прикмети, — Гнат одним рухом притягнув її до себе. — Де малий?

— Гайнув коней з випасу пригнати,— вона легким рухом скинула очіпок і розправила волосся. — Маємо трохи часу.