Тенета війни

Щастить мені цьогоріч на всілякі оглядини, думав Ярема. День за днем, тиждень за тижнем їхня маленька делегація мандрувала містами, селами, фортецями та гарнізонами — на схід, дугою півночі, заходом та нарешті півднем. Яровий і Чарнецький споглядали взірцево вимуштрувану піхоту та вправних стрільців, милувалися злагодженими маневрами кавалерії й показовими стрільбами артилерії, оцінювали навчальні тривоги та марш-кидки, а вусаті полковники і генерали сипали цифрами та рішучими заявами.

— Наразі наша регулярна армія складає шістдесят тисяч вояків. Іще двадцять тисяч новобранців рекрутували за останні два місяці. Цифри в порівнянні з можливостями наших сусідів невеликі, але за свою землю ми битимемося насмерть!

— Майже всі рекрути — добровольці та патріоти, які палають бажанням боронити батьківщину. Для кращої підготовки ми найняли досвідчених офіцерів з усієї Європи! Не сумнівайтеся, кістьми поляжемо, але не відступимо.

— Ми — народ спадкових воїнів! За кожне втрачене життя заберемо десять!

Аби остаточно розвіяти тіні можливих сумнівів, гостинні господарі після кожних оглядин влаштовували невеличкі вечірки з невимушеною атмосферою, винними барильцями та дружніми панянками. Зіновій насолоджувався візитом, радісно пірнав у кожні жіночі обійми та щиро не розумів, якого чорта пан Яровий обмежує себе у приємних розвагах.

— Сприймай це як службу державі, — напучував пан Чарнецький. — Чи ти гидуєш дівочим товариством?

— Чого б це? — здивувався Ярема.

— Я — сучасна людина, не маю забобонів щодо вподобань інших...

— Кажи вже прямо, без оцих дипломатичних круть-вертів.

— До мене доходили чутки, що в Сірому Ордені практикуються деякі речі між чоловіками... То не моя справа, певна річ, — швидко додав Чарнецький і відвів очі.

— Я не злягаюся з чоловіками, — Яровий розреготався. — І нічого такого в Ордені не практикується! Не вір усьому почутому.

— Тоді в чому справа, друже мій? — щиро не розумів Зіновій. — Господарі думають, що ти чимось невдоволений, твою відмову сприймають за прояв гніву!

Ярема зітхнув і зиркнув на подаровану Галиною прикрасу. Останніми днями він робив це щодня, але жодних почуттів від споглядання портрету нареченої не зринало — лише роздратування, образа невідомо на кого та глибоке переконання, що він не хоче мати стосунків, які панували між подружжям Чарнецьких.

— Хіба я не маю права на власні моральні переконання?

Зіновій знизав плечима та більше тему не піднімав. Ярема підозрював, що дипломат вважає його контуженим, чим і пояснює собі дивакуватість характерника. Добре, що принаймні ті кляті приступи минули... Яровий дуже сподівався, що більше вони ніколи не повернуться.

Принагідно гості були запрошені на весілля якогось генерала.

— Би знущаєтесь, — пробуркотів Ярема та незворушно просидів увесь святковий вечір на почесному місці, намагаючись не думати про квітень наступного року.

Серед відвіданого запам'яталися замок Бран і замок Корвінів, а також села із укріпленими церквами, що скидалися на справжні фортеці: Килнік, Диржіу, Прежмер, Віскрі. Місцеві не вбачали у цьому звичаї нічого дивного:

— Села стін не мають, а магометани першочергово церкву плюндрують, — пояснювали гостям. — Коли воюєш у святому місці, то сам дух Божий допомагає, руку зі зброєю твердить та наснаги додає!

Ярема на те ввічливо кивав.

Діти гралися на вулицях винятково у захисників, бути ворогами-османами нікому не хотілося.

— Не збагну, чому нас запросили окремо, — зізнався Ярема дипломатові під час чергового переїзду. — Питання вступу країни до Двоморського Союзу вирішується всіма державами-учасницями... То чому б не зібрати та прийняти одразу спільну делегацію? Так було б простіше.

— Так не чинять, аби не давати підстав для звинувачень у підкупі делегації.

— А питво й дівчата хіба не підкуп?

— То основа міжнародної дипломатії, — відповів досвідчений Зіновій. — І не кажи, що в північних землях роблять інакше!

Їхня місія завершувалася у Бухаресті на черговому бенкеті на честь гостей. Розкішний палац Великого Князя (знову відсутнього через термінову мандрівку), найкращий оркестр країни, черги шляхетних панів і панянок, які називали свої імена й титули так натхненно, наче думали, що Ярема з ними ще колись побачиться. Пан Плохій, український посол, остаточно розхворівся та прибути не зміг, про що сповістив у листі з купою перепрошувань.

Серед щільного натовпу вершків суспільства Ярема вгледів знайоме обличчя.

— Ви так і не завітали до мене, — сказала Сильвія замість привітання.

— Тут усі дуже дивуються, що я уникаю гостинних жіночих обіймів, — відповів Ярема з посмішкою.

— Не раз чула про це. Вашій нареченій неабияк пощастило, — вона простягнула для вітання вузьку долоню у чорній оксамитовій рукавичці.

Пані Ракоці знову мала приголомшливий вигляд: цього разу на ній була вугільно-чорна сукня, що підкреслювала витончені обриси тіла, а онікси на лебединій шиї блищали краплинами чорної крові.

— Радий вас бачити, пані Ракоці.

— Навзаєм, пане Яровий. Як минула мандрівка?

— Пречудово.

— Чи ви задоволені побаченим? Скажіть відверто.